Розділ 8

Ялмарі пішов, залишивши мене розгубленою. Навіщо він усе це робив? Навіщо обіцяв те, чого не міг дати? Чи міг? Але причин я не бачила. Залишалося сподіватися, що відповіді мені дадуть, як і було обіцяно — по обіді, в гостях у Аурінко.

А ще я розуміла, що Аніка це не товар на полиці у супермаркеті і не квітка на чужій клумбі, закони були написані та виконувались обома сторонами — і есперами, і людьми. Та й просто залишити собі людину не можна. Але я як завжди вирішила все сама, не питаючи нікого, поставила перед фактом. Мої психологи мені неодноразово казали, що так робити неправильно, спочатку потрібно уточнити думку іншої людини. А ось потім, якщо всі згодні, то чому б і ні?

Я потопталася на місці, зазирнула в пакети, що залишилися на кухні, несподівано там, окрім їжі, був одяг на когось із моїм розміром та зростом. Невже мені? Мабуть, мені. Я швидко встрибнула в перші ж штани та майку і пішла вирішувати проблеми, які сама ж створила. Мені треба було поговорити з Анікою.

— Гей, привіт, — я швидко знайшла її в одній із кімнат і навіть постукала, перш ніж увійти. Двері були не зачинені, отже, Аніка припускала, що до неї прийдуть гості, може, навіть чекала. Побачила я те, що і очікувала, розкидані речі та сумного засмученого підлітка. — Будь впевнена, я не Йозеф, я тебе не покину. Знайдемо спосіб, як…

— Ніхто тебе не просить, — перебила вона мене із злістю. А може, це був розпач? Хто ж їх, ці емоції, здатний точно розпізнати?

— Не хочеш жити зі мною, добре, я не наполягаю, — зі скрипом мені вдалося із себе видавити. Але все ж таки це було не по-моєму, не так, як я запланувала, тому я не втрималася і додала: — Але я хочу, щоб ти була поряд.

— Ну, от навіщо я тобі? Якщо навіть татові… — вона хлюпнула носом, не договорила і відвернулася. А я зрозуміла, що перевести все у жарт не вийде, тому всерйоз задумалася і обережно, насилу формулюючи відповідь, сказала:

— Взагалі-то ні до чого…

— От бачиш!..

— Дослухай спочатку, — різко її зупинила і продовжила: — Справді ні до чого ти мені. Я не шукаю якоїсь користі, реальної користі, ти і не повинна її приносити. І я не знаю, чи можу я назвати те, що відчуваю, зрозумілою причиною. Але ти… моя.

— Твоя? — видихнула вона ледве чутно і подивилася на мене.

— Так, я вирішила, що ти моя. Не дочка, не… А, морлоки, не знаю, як пояснити. Я хочу, щоб ти була щаслива і в безпеці, — впевненіше сказала я. Все ж таки мої внутрішні відчуття часом були дивними і могли налякати, ну, мені так здавалося. — Хочу, щоб ти була поряд. Або в досяжності і на зв'язку, навіть коли ти виростеш і поїдеш, заведеш друзів та сім'ю. Мені важливо знати, що…

 — Дякую, — вона кинулася до мене, не дослухавши, міцно обхопила за талію, уткнулася в груди, витираючи сльози. Ще дитина, інакше і не сказати, хоча іноді Аніка вже поводила себе стійко, по-дорослому. Я погладила її по плечу і уточнила:

— Тебе не бентежить, що я до тебе в сім'ю набиваюся? Може, я хочу в тебе спадок відібрати?

Вона хитнула головою, витираючи носа об мій одяг, і несподівано захихотіла.

— Добре, тоді так і вирішимо, — з полегшенням промовила я. Бо якось не по собі було. Раптом Аніка відмовиться, а в мене вже все вирішено: що я братиму участь у її житті. У її житті та в житті Марі…

Морлоки, Марі!

— Ми забули про Марі! — охнула я. — Потрібно ж попередити!

— А-а-а! Вона приїде, а там будинок догори ногами, так? — ойкнула Аніка і заметушилась по кімнаті, вибираючи одяг. — Треба їхати… А нас пустять?

— Я все дізнаюся, можливо, хтось має її номер комунікатора, — поспішила я її заспокоїти. — Спокійно збирайся. І пам'ятай, ніхто нікого не кине.

З Марі зв'язатися не вдалося: її комунікатор не приймав повідомлення. Я неспокійно почала ходити з кута в кут, насилу вмовивши себе відкусити від бутерброда, який сунула мені в руку Соня.

Що я прогавила? А раптом у будинку ще залишилися бандити? А Марі повернулася без своєї охорони, наприклад... Ще у нашому районі останнім часом неспокійно, то напади, то вбивства. Але тут у кімнаті з'явився Ялмарі з такою радістю на обличчі, що я буквально наскочила на нього.

— Ну що там?

Я вдало згадала, що номер Марі був ще в Аурінко, того поліцейського. Звичайно, це нічого не змінило би — повідомлення все одно не дійшли, але раптом у поліцейських свої можливості та канали отримання інформації про власників комунікаторів.

— Я знайшов, як зв'язатися із твоєю подругою. Її комунікатор валявся десь за Ленпортом, але він нам і не потрібен. Здається, у неї проблеми, але які Аурінко точно не знає, цю справу зараз веде інший відділ, тож точно відомо буде тільки після завершення операції. Він надіслав повідомлення своєму колезі з лердів і отримав відповідь. Вона в безпеці та під наглядом поліції, повертається до Ленпорту. Ти зможеш їй написати, Аурінко вже під'їжджає, дасть тобі свій комунікатор.

— Дякую, — і я погладила його по плечу, ніби це було для мене звичайнісінькою річчю — чіпати незнайомих людей. Або есперів. Ніколи такого за собою не помічала.

Аурінко, той, який Ельяс, приїхав за нами на поліцейському карі. Здається, хтось користувався службовим становищем і поза роботою, але, може, есперам дозволялося таке? Соня залишилася вдома, а Аніку ми взяли із собою. Поки Ельяс допомагав нам з нею влаштуватися зручніше, я заразом перевірила, чи кожного еспера мені тепер хочеться торкнутися. Але відчуття від дотику відрізнялися, дивна річ усередині мене озвалася теплом, але кинутися на шию Ельясу, повалити його на підлогу і зацілувати — ні, таке бажання навіть не ворухнулося.