Розділ 6

Мені часто снився цей сон, настільки часто, що я більше не плутала його з дійсністю. Втім, це не допомагало, я продовжувала бачити його знову і знову, обмирати від страху та безнадійності, а потім прокидатися з криком.

Все починалось у лісі. Навколо сильно пахло вологою, неприємний холодок пробирався крізь куртку, під ногами м'яко стелилася щільна підстилка з листя і гілок. Ліхтарик тремтів у моїй руці, але без нього знайти хоч щось було неможливо. Так, я щось шукала. Якесь місце? Щось загублене?

Стежка вилася між дерев, а цивілізація з асфальтовою дорогою, ліхтарями та гулом машин залишилася далеко за спиною. Чомусь я відчувала невпевненість, але вперто йшла вперед.

Я в черговий раз повільно видихнула, крізь зуби вилаялася — слів не розпізнати — і спробувала озирнутися. Вночі дерева здавались однаковими, не відрізнялися один від одного зовсім, а може, сон так спотворював дійсність, що мене оточувала. Знайти потрібне місце тепер майже неможливо. Здається, я шукала галявину, таку, невелику плямку, що не заросла деревами та колючими кущами. На галявині я загубила... Хм-м, я не могла згадати, що саме загубила, але, мабуть, щось важливе і потрібне, бо тепер мені довелося нишпорити в лісі з ліхтарем посеред ночі. Якщо не знайду, то станеться щось погане, у цьому я була певна. І хтось сумуватиме і плакатиме. Але хто саме, я не пам'ятала.

Ліхтарик несподівано блимнув, наче сідали батарейки. У невірному світлі все на мить здалося не таким — дерева зі звичайних хвойних перетворилися на дивовижні папороті та сині величезні фікуси, а трава придбала фіолетовий відтінок і засяяла дрібними білими квіточками. Я заплющила очі, стукнула ліхтарик об стегно — і все стало на свої місця.

Чи не стало?

Я зиркнула на найближче дерево — біле, з гнучкими гілками і темним, майже чорним у світлі ліхтаря листям. Воно мене турбувало, але чому я так і не змогла зрозуміти. Або згадати. Під ногами раптом провалилася земля — я ж мала побачити яр, але чомусь не побачила. Хоча начебто перевіряла, куди йду. Але в цьому сні яр просто з'явився за секунду до того, як я зробила крок вперед.

Падіння було неприємним, одне врятувало — пологі стіни яру. Я звісно вимазалася брудом, мокре листя застрягло у волоссі і залізло під куртку. До речі, а чому я одягла куртку? Навколо не так і холодно було, температура повітря, мабуть, двадцять градусів. Хоча ні, куртка потрібна, мене останнім часом було тяжко, тремтіла постійно від холоду... Чи не від холоду?

Тіло було важким і неповоротким. Воно таке вже давно. Здається давно.

Але я продовжила дертися по схилу яру, бо мені треба було знайти… Що саме?

Я схопилася за голову, намагаючись упорядкувати свої думки. Стіни яру звужувалися, голова паморочилась, підступила нудота. Орієнтири стиралися. З землі виростав світлий мох і квітуча папороть. Але останній же не цвіте начебто! Це хвороба чи отруєння? З галюцинаціями та маренням?..

Чи я просто збожеволіла?

Ліхтарик випав з моєї руки, і я залишилася стояти в загадковому білому світлі. Я бездумно озирнулася, до болю щипаючи себе за стегно, але нічого не допомагало. Нудота стала сильнішою. Тепер я не тільки не пам'ятала, навіщо сюди прийшла, я не могла зосередитись на думці — куди саме я прийшла. В який ліс?

Принаймні я могла сказати вголос своє ім'я, це вже тішило на тлі якогось дивного склерозу. Моє ім'я… Як мене звуть?! Але замість відповіді була лише порожнеча. Я схопилася за голову, але відсмикнула руки, бо чомусь ця дія викликала ще більшу нудоту.

Ворухнулося якесь прозріння — те, що я шукала, могло допомогти від нудоти. Отже, мені — ким би я не була — терміново треба було повернутись туди, звідки я прийшла. Я зробила крок уперед і завмерла.

Там, нагорі яру, стояло щось — я бачила тільки його силует — темний, моторошний, хижий. Воно принюхувалося до мене, тягло до мене свої лапи. Чи то були не лапи?.. Але темрява і справді розходилася хвилями, меркли мох та папороті. Темрява підступала до моєї свідомості, по краплині зжираючи ті крихти, які залишилися.

Бігти?..

Прокинулася я як завжди — підскочила на ліжку, готова зірватися з місця. Серце стукало як божевільне, у грудях все стиснулося, а футболка промокла на спині майже повністю. Футболка?

Я повільно видихнула і почала оглядатися. Сон усе ще морочив голову, змушував бути насторожі. Знаходилася я в спальні, на вигляд гостьовий — дуже мало особистих речей та інших дрібниць навколо. Пара безликих статуеток я не брала до уваги. Одне вирізнялося — якийсь медичний монітор, датчики якого я знайшла на своїх грудях. А так, на руках були нові пов'язки, одяг мені теж змінили, а від тіла пахло чистотою і не було розводів бруду на ногах. Що ж це виходить? Мене хтось помив і переодягнув, а я не пам'ятала цього?.. І де це я?

Паніка захлеснула мене з головою, невідомість лякала настільки, що було важко взяти себе до рук. Я метнулася до дверей, смикнула їх — і ті відчинилися. Вже добре. За дверима був коридор, безликий, але все ж таки на медичний центр не схоже. Скоріше на чиєсь занедбане житло. Я про всяк випадок повернулася у кімнату і взяла одну зі статуеток, щоб захистити себе. Блискавки блискавками, але їх ще вміти викликати треба так, щоби без рук не залишитися.

Монітор запищав, варто було мені зняти датчики, але майже відразу заспокоївся. Я насторожено на нього зиркнула, ще раз озирнулася, але камер спостереження не знайшла. Але тривога не зникла.