Розділ 5

У великій поліцейській машині було затишно, тихо та пахло ліками. Я майже не відчувала рук, хіба що приємне поколювання — це подіяли всі ті мазі та притирання, які на мені використували. Окрім поліції, на місці була ще й машина медичної допомоги. Як тільки було визнано, що Аніка не є небезпечною, хіба що для себе, нас передали під контроль ілойського уржаду безпеки. Точніше, Аніку передали, а я наполягла, що піду за нею. Не можна було залишати дитину на самоті. Їй і так дісталося.

Зараз Аніка сопіла, загорнута у ковдру, використовуючи мої коліна як подушку. Навіть трохи завидно, мені не можна було ось так просто вимкнутись, якщо я хотіла бути в курсі того, що відбувається. Втома, звісно, ​​накочувала хвилями. І дія ліків помалу посилювала її, змушуючи позіхати.

Але я відволікалася: старанно ховала носа у паперовій склянці з кавою і вирішувала — зробити ковток чи таки не мучити себе. Добре б ще кава була з молоком, солодкою пінкою та сиропом, тоді потерпіти можна було, але чорна… І не перевіриш заздалегідь, скільки цукру поклали. На запах чорна жижа була не така й погана, все-таки зустрічалася і гірше. Перевірено власними дослідженнями: жодної бадьорості цей напій мені не приносив. Але, може, я зможу відволіктися?..

— Не треба себе примушувати, — почула я пораду і покосилася на сидячого на водія еспера.

Я навіть зависла на довгі секунди, здивовано кліпаючи очами, зовсім забула, що в карі не одна. Жінка посміхнулася і простягла мені пляшку.

— Візьми воду.

Я, не заперечуючи, обміняла склянку з кавою на пляшку мінеральної води. Щоправда, відкрити її було складно, бо руки мені обробили та перебинтували.

— Давай допоможу, — запропонувала жінка і хвацько відкрутила кришечку. Вода і справді трохи прояснила думки. І я вже уважніше подивилася на есперку ​​— адже саме вона створила ту блискавку — незнайома, світловолоса, з довгим обличчям, приємними округлими рисами та загадковою усмішкою на губах. Навіть відсутність денного світла не могла приховати, що жінці було чимало років — видно було всі зморшки та сивину у волоссі. Вона розслаблено розвалилася на сидінні і покурювала саморобну сигаретку, втім, пахло напрочуд приємно.

— Я — Ірріс, — представилася мені жінка. Я запитливо подивилася на неї, чекаючи продовження, і вона засміялася. — Ірріс — це моє ім'я. І одразу на «ти», про свій вік я і без нагадування пам'ятаю. Значить, це через тебе мій онук вплутався в цю авантюру з людьми?

— Ваш… Твій онук?

— Ельяс, — додала вона, але ім'я в мене не викликало жодних асоціацій, через що Ірріс зітхнула і хмикнула: — Говорила ж йому і не раз, представляйся ім'ям, тому що Аурінко в кожному відділі уржада безпеки є, а іноді й цілий відділ — одні Аурінко. Велика у нас родина.

— А-а, — зрозуміла я, нарешті в голові зійшлося. Отже, того Аурінко, який допоміг Соні, звали Ельяс. Треба б запам'ятати. — Ні, не зовсім. Моя сусідка, хм-м, подруга допомогла тим дітям, а я лише проконтролювала, що і як.

— Відмінний контроль, — вона засміялася. — Такий хороший, що тих дітей так і не знайшли би, якби ти не подала їм знак. Мій племінник перевіряв. І як так сталося?

Я тільки знизала плечима. Я нічого такого не робила. Можливо, порадила Соні стерти всі їхні сліди, вона ж поглинач, то нехай постарається, щоб нічого позаду них, здатного видати їхнє місцезнаходження, не зосталося. Можливо, запропонувала створювати хибні сліди у лісі за допомогою того ж еспа — ламати гілки, зривати листя, плутати переслідувачів. Можливо, ще щось наговорила: у разі надзвичайної ситуації з мене як з бездонного глечика лилися ідеї — не просто перші, що прийшли на думку, а продумані елементи загального плану.

Ось тільки сьогодні мій виважений підхід до складнощів та їх подолання дав збій. У результаті я, звісно, ​​врятувалася, але повторювати весь цей комплекс дивних вправ бажання не було.

— А ти й справді блискавками кидаєшся? — змінила я тему. Ірріс посміхнулася:

— Аурінко завжди були генераторами. Одними з найкращих та найсильніших. Так що так, кидаюся, — вона демонстративно поклала руку на короткий жезл у себе на поясі. Я вже бачила його, просто не звертала увагу — ну зброя ближнього бою, на кшталт світлового меча. Нині вже нікого цим не здивувати. Але Ірріс розпоряджалася їм трохи інакше — блискавка не зірвалася з рук, як це було зі мною. Розряди сконцентрувалися в жезлі та зірвалися не з пальців, а з кам'яного стрижня. Мені здалося, що «лезо» цього меча зроблено із прозорого каменю.

— А просто пальцем ткнути і випустити блискавку можеш? — поцікавилася я. На що вона засміялася:

— Це тільки в крайньому випадку, інакше виглядатиму так, як ти — погано. Шкіра з руки не злізе, але можливі опіки. До того ж блискавка — це дуже енерговитратно, не всі так можуть. Загалом це дрібні чи тонкі та довгі іскри. Втім, кожен використовує свій дар по-різному, головне визначити, які в тебе сильні, а які слабкі сторони. Ельяс, наприклад, читає думки…

— Що правда? — я спохмурніла, не хотілося б мені, щоб у мою голову заглядали.

— Ні, звичайно, — засміялася Ірріс. — У тебе зараз такий вираз обличчя був, ніби ти вирішуєш — чи придушити Ельяса за те, що він міг прочитати у твоїй голові, чи ні. Так от придушити не вийде, він страшенно спритний. Тож він може визначити будь-яку брехню, але для цього потрібно як мінімум тримати підозрюваного за руку.