Розділ 1

Мене не можна назвати приємною людиною, я тримаю себе завжди під контролем, ні зайвої емоції, ні непотрібних уподобань. Мій терапевт переконав мене, що відкривати своє серце потрібно обережно, адже я не маю пам'яті або хоча б зачіпок про те, ким я була. І немає нікого, хто мене шукав би. Таким як я легко заплутатися у відносинах та емоціях, а світ навколо, він зовсім не добрий. В цілому лікар мав рацію і мені навіть подобалися ці сеанси терапії, поки він не схопив мене за груди. Мерзотник. Втім, вже наступного тижня після інциденту він втратив ліцензію і потрапив під слідство. Отже, я викинула терапевта з голови, а його слова — ні. Ось тільки як не намагайся, а жодна стіна не може бути монолітною, іноді в ній з'являються тріщини, іноді навіть цілі двері.

— Давай, краля, ворушись! — поштовх у спину змусив мене вивалитися з електрокару назовні, майже впасти на землю. Я все ж таки втрималася на ногах, хоча це було нелегко зробити, ноги слабо слухалися після години незручної поїздки, а руки були зв'язані дешевим синтетичним шнуром, через що шкір зап'ястя боліла, а самі руки злегка заніміли.

— Не чіпайте Йорі, гади! — Аніку потягли вперед — вона звивалась у чужій хватці, пручалася та репетувала. А коли хтось із викрадачів спробував затиснути їй рота, вона вкусила цю руку. Чесно, я так не змогла б. Гидливо. Якби можна було спочатку чужу кінцівку протерти дезінфектором або добре вимити з милом…

Втім, терпець у викрадачів закінчувався. І якщо Аніка цього не бачила, вона надто молода, ще не зіткнулася з більш жорстоким поводженням, то я розуміла, ліміт чужої доброти — навіть дивно, що він був — витончився. Ті, хто нас викрали, судячи з вигляду, належали до маргінального прошарку товариства Ленпорта. А у шляхетних бандитів я не вірила.

— Аніко, — покликала я її і зробила те єдине, що могла, — застогнала ніби від болю. Дівчинку треба було переключити із чоловіків на допомогу мені. Так безпечніше.

— Де болить? — вона й справді вивернулася з хватки громили і міцно притиснулася до мене, обіймаючи, підтримуючи.

— Вже все гаразд, — кивнула я, тихо видихаючи. Поки вона поряд, я могла вважати, що контролюю те, що відбувається. Але що буде, якщо її відберуть?.. Аніка стала першими дверима, які я свідомо створила у своєму внутрішньому світі. Нескладно було прийняти цього їжакуватого, але ніжного підлітка. Дочка? Ні, вона не могла бути мені дочкою, це було неправильно стосовно її померлої матері, але підопічної, племінницею — так.

— Вперед, — поквапив мене один із кремезних чоловіків, у його руці я побачила шокер. Втім, зброю не поспішали застосовувати, отже, для чогось ми їм потрібні. Принаймні Аніка їм потрібна.

Вони прийшли до нашого будинку, як до себе додому. Я пекла черговий пиріг — це допомагало мені розслабитися — і чекала на повернення Марі. Я здогадувалась, що в неї зараз теж непростий час. То вона пропадала, то поверталася скуйовджена і розгублена. Вона й раніше забувала сходити в магазин за продуктами, поверталася рано-вранці додому або займалася дивними справами зі своїм другом, але останні дні її поведінка почала мене серйозно турбувати. Для Марі я не відчиняла уявні двері, вона якраз самостійно проробила дірку, достукалася до мене, вписалася в моє життя... І, морлок мене забирай, я тепер ледве могла стримати себе і не почати смикати її питаннями «коли ти повернешся додому» і « хто тобі написує на комунікатор». Я ж не її мати, не сестра і навіть не подруга. Просто сусідка.

Чи ні?..

Марі не з'явилася, натомість прийшли інші гості.

Їх було шестеро. Вони не хиталися без толку по хаті, я відразу зрозуміла, що вони знали, кого і де шукати, знали розташування кімнат. Що трапиться далі, було ясно відразу. Я встигла кинути комунікатор у вікно, щоб уберегти прилад, а сама впала на підлогу. Наступного моменту все вибухнуло. Аніка верещала — цей звук я чула, так само як і лайки непроханих гостей. Розбивалися шибки, падали картини зі стіни, тріщали меблі... А потім все стихло, начебто вимкнули. Я одразу злетіла на ноги: вчасно, щоб побачити, як низький щуплий незнайомець притискає до обличчя Аніки якусь ганчірку.

Тут я зрозуміла ще одну річ: вони знали, що Аніка еспер. Але звідки? Можливо, вона комусь сказала? Чи хтось побачив? Хоча будинок був прихований за кущами та деревами, а в школі Аніка була дуже обережною, щоб Йозеф там не говорив, але завжди існувала випадковість. Але чи міг випадковий перехожий так вдало опинитися в потрібному місці і в потрібний час?

Але такі роздуми були недоречні зараз. Що я знала напевно, так це те, що не могла віддати дитину викрадачам. Всередині мене все скипіло від люті, у скронях закололо від болю, треба було діяти. Емоції тиснули, буквально вимагали нарешті зірвати всі стопори, припинити контролювати кожен подих, кожен рух і кинутися вперед, щоб покарати непроханих гостей — і будь що буде. На мить я відчула, як це станеться — лють, свобода та перемога.

Ха. Звичайно, перемога, я подумки хмикнула.

Незважаючи на свій зріст і досить міцну фігуру, я могла порівняти себе і викрадачів. Одного-двох, може, трьох, мені вдасться звалити тих, хто менш фізично обдарований. А решта доб'є мене. Сподіватися на раптовий сплеск адреналіну, на безглузде бажання «відпустити себе» або припустити, що після втрати контролю я перетворюсь на супергероя, було безглуздо. Так що я вчинила як звичайна слабка людина: кинулася до Аніки, обхопила її руками і галасливо заридала.

— Ні, я не дам вам її забрати! Тільки зі мною! Моя дівчинка буде зі мною!