Розділ 7. Івонн.

     Поки керівниця Ембер горлопанила на мене, а решта, відкривши рота, спостерігали за моїм випадом, я намагалася пригадати те, як учора я повернулася додому.

— «Цікаво, я сказала йому за коробки? Потрібно скоріше купити новий телефон і перевірити, чи правду казала Ріка з Кріс, що додали мене до чату.»

— ...Івонн! — її обличчя було пунцовим і вона вже здається втретє покликала мене.

— Я вже все сказала. У чому проблема мене звільнити одним днем як Дугласа чи Кімберлі?

     Я справді не могла зрозуміти, чому після вічних погроз, що я вилечу звідси як корок від шампанського, вона зараз так злиться.

— Ти... Ти! — вона схопилася за напівпорожню коробку, що я тримала в руках — Ти гарний спеціаліст Івонн і дуже старанний працівник! — прошипіла вона, опустивши погляд донизу.

     Ось як. Треба було раніше мені про це говорити.

     Подібну схему завжди використовувала моя мама. В очі вона мені говорила гидоти, щоб «мотивувати бути кращою», а ось іншим могла годинами співати оди про те «яка я золота дитина».

     Як це може мотивувати? Це ще більше викликає огиду.

— Можете вказати це в моїй характеристиці. — від того як рівним тоном я вимовила ці слова, керівницю почало аж трясти.

     Я продовжила мовчки стояти чекаючи коли вона нарешті відступить. Але, мабуть, мені доведеться їй із цим допомогти.

— Що ж, раз на цьому все, прощавайте! — я акуратно прибрала її руку, розвернулася і пішла.

— Ти пошкодуєш про це! — крикнула вона мені навздогін.

— Я шкодую лише про те, що так багато часу витратила тут. — сказавши це у дверному отворі, я зачинила за собою двері.

     Відчуваю мені буде кінець! Але від цього ще більш хвилююче.

     Я опустила погляд на вміст коробки й зітхнула. Мені не хотілося це тягнути із собою. Вийшовши з будівлі, я викинула її в найближчий смітник і подумки викреслила пункт:

«1. Стати супергероєм» — я вже героїня для себе!

— Івонн! 

— «Тільки не це!»

     Я навіть не обертаючись попрямувала в бік метро.

     Навіщо він мене тут чатував? Чого він хотів домогтися? Мені здається, я ясно дала зрозуміти йому, що б він зник.

     Збігаючи ескалатором униз, він продовжував голосити моє імʼя. Я навіть трохи почала посміхатися від думки, що Маркус так відчайдушно бігає за мною.

     Потрапивши на платформу, я, на жаль, пропустила поїзд і була спіймана ним.

— Ти можеш припинити від мене бігати Івонн! — задихаючись і почавши гарчати він схопив мене за руку.

— А ти можеш перестати мене смикати та переслідувати?! — голосно запитала я, звертаючи на нас увагу перехожих.

— Чорт, Івонн! Я, — він відступив мене і почав нервово посміхатися — я просто хочу з тобою нормально про все поговорити! Тобі ж не додзвонитися!

— Я не хочу з тобою говорити Маркусе.

— Чому?! — він піддався трохи вперед.

— Тупе запитання. — сказала я і попрямувала чекати на поїзд метро.

— Я не відстану від тебе, поки ми не поговоримо! — заявив він ставши в мене за спиною.

— Мені плювати. — відповіла я і зайшла у вагон, що прибув.

     Цей ідіот і справді поїхав за мною. Благо тепер він не волав і не торкався мене. Мені було кумедно бачити, як він зі шкіри геть лізе, щоб отримати від мене те, чого хотів. Але таке більше не пройде.

     Сьогодні я хотіла виконати наступний пункт:

«7. Самій вибрати кафе і спробувати там все, що хочу.»

     Моя мама завжди складала список наших походів по різного роду закладах до дати приїзду батька. Я смиренно посміхалася йому коли він задоволено зазначав: « — От потішила ти мене донечка! Обрала таке затишне кафе!». Мені подобалося як щиро він це говорив. Я зараз так само прагну щирості.

     Маркус продовжував візуально вбивати мене. Я почала напружено думати про те, куди б я хотіла сходити. Довго мені цього робити не довелося, адже мені згадався кекс, яким пригощала мене сусідка з верхнього поверху.

— Обовʼязково зазирни в кафе «Гюсто»! — урочисто сказала вона, передавши мені приємно пахучий і теплий кекс — Там до речі стільки кавалерів можна знайти! Ммммммм, всі красені! 

— Т-так, добре! — відповіла я і повернулася в квартиру.

     Мене злякали її натяки та напористість, але я із задоволенням зʼїла той кекс.

     Смак солоної карамелі та вершків заграв у мене знову на язиці. Рішення було ухвалено, я прямувала в кафе «Гюсто».

* * *

— Що будете замовляти? — до столика підійшла приємна русява дівчина з невеликим блокнотом.

— Я б дуже хотіла кекс із солоною карамеллю і вершками, а також лате імбирне печиво!

— Прекрасний вибір! А... — вона перевела погляд на Маркуса, що сидів навпроти мене.

— А він уже йде! — твердо відповіла я, змусивши замовкнути Маркуса і заразом переконавши офіціантку, що б вона не сміла приймати в нього замовлення.

— Я вас зрозуміла. — вона посміхнулася мені й пішла.

     Тут дуже затишна атмосфера.

     Попри те, що кафе знаходилося на досить жвавій вулиці біля дороги, всередині воно здавалося ніби захованим від міської метушні. 

     Тепла атмосфера, що панує, нагадувала дім, де тобі завжди раді й чекають.

     Невеликі деревʼяні столики стоять близько один до одного, як у вітальні, а мʼяке світло настільних ламп додає приміщенню особливої інтимності та спокою.

     На стінах висять старовинні фотографії та полиці з книгами, здається, що їх збирали з любовʼю крізь довгі роки.

     Запах свіжої випічки та кави запрошує всіх, хто тут перебуває, затриматися довше.

     За стійкою стоїть онук тієї сусідки та готуючи напої, поглядає на постійних відвідувачів із теплотою, ніби вони давні друзі.  

     На фоні тихо грає джаз.

     Це місце, де хочеться сховатися від турбот і просто насолодитися моментом в оточенні доброзичливих облич і затишку.