Розділ 6. Алекс.

— Привіііііт! 

     Я від подиву мало не впустив тарілку, яку активно натирав.

— Адріане! Ти знову вчинив так як хотів, ми ж домовлялися на сім! — пропускаючи регочущий натовп всередину своєї квартири, я не міг стримати роздратування.

— Шість, сім яка різниця?! — він міцно обійняв мене, а потім взявши за плечі запитав — Чи ти не радий бачити старину Адріана і своїх друзів?!

     Звичайно я був радий, але хотів підготуватися до їхнього прийому.

     Закотивши очі, я обійняв його у відповідь і далі пішов повторювати це з іншими.

     Я й справді сумував за ними.

— Розташовуйтеся зручніше і...

— А де Блекі?! — вигукнула Ріка, почавши шукати його.

— Блекі в спальні. — я поставив тарілку на місце — Нехай відпочиває, ти ж знаєш, як він нервує від наших зборів.

— Алекс хотів сказати, що ти дістала мацати Блекі тому він і сховав його від тебе! — почав сміятися і дражнити її Лукас.

— Ну ти й противний! — обурилася вона й обійняла Адріана.

— Загалом сідайте, на жаль через декого — я стрельнув очима на Адріана, а той лише ширше посміхнувшись підморгнув мені — не можу запропонувати вам пишний стіл.

— Годі тобі, друже! Поїсти ми встигнемо, давай по-старому, почнемо з пивка і продовжимо джином! — Марк дав пʼять Лукасу, що так само підтримав його ідею.

— Ну гаразд. — смикнувши плечима я погодився.

— Як ти загалом?! — з цікавістю запитала Крістіна.

— Усе чудово. — усміхнувся я, дістаючи пивні склянки.

— Гей Алексе, ну ти чого?! — Тедді вихопив із моїх рук склянки — Ми що, люди похилого віку? Не брудни посуд!

     Я лише посміхнувся і повернув усе в шафку, він бадьоро схопив мене за плече і подав пляшку пива.

— Ти точно вирішив, що поки призупиняєш членство в гольф-клубі? — Тедді дивився на мене з надією, що я скажу, що передумав.

— Так. Зараз у мене інші плани, тому хочу скористатися цим часом по максимуму.

— Не засмучуйся, Тедді, — Лукас єхидно вишкірився — ще рік і він сам до нас прибіжить!

— Ага, не дочекаєтеся! — зухвало відповів я і зробив кілька ковтків.

— Ти реально крутий Алексе! Я б ніколи не наважився так змінити життя.

— Марку, я не думаю, що це — я обвів пальцем залу — можна назвати досить кардинальною зміною.

— Не скажи! Твій будинок найбільший серед наших, тому ця квартирка зовсім не дотягує.

— Перестань, тут так само досить затишно! — сказала Крістіна і звернулася до мене — Ну що Алексе, за нове життя?

— Ага! Спасибі, що прийшли!

— Дякую, що запросив! — в один голос сказали друзі й дзвін від удару пляшок заповнив приміщення.

* * *

     За захопливими бесідами, година пролетіла непомітно.

— Думаю, варто взяти піцу, тут, до речі, неподалік є піцерія. — сказав я і почав намагатися увійти в додаток.

— Щось не так? — запитав Адріан, що вже почав розливати в склянки джин.

— Щось додаток у них завис, думаю сам, сходжу.

— Може мені скласти тобі компанію?

— Та ні, все окей! — усміхнувся я і пішов одягти светр, щоб не дуже промерзнути на вулиці.

     Зайшовши в кімнату Блекі мирно спав. Хоч я і трохи випив, але продовжував почуватися цілком нормально.

— «Сподіваюся квартиру мені не розгромлять, бо Оскара тут немає.» — подумав я і почав одягати светр, що подарувала мені мама на минуле Різдво.

     Зізнатися чесно я ніколи не любив зиму через сильні холоди. Але мені подобалося брати участь у прикрашанні будинку, ялинки та сервіруванні столу.

     Мій батько, що вважав за краще завжди носити строгі костюми, напередодні зимових свят міняв їх на вʼязаний светр з величезним написом «Merry Christmas». 

      У це Різдво і Новий рік мені буде не вистачати їх. 

     Вийшовши та попрямувавши на вихід, я махнув Адріану рукою і пішов.

     На вулиці, як і очікувалося, було дуже холодно.

     Застібнувши курточку до самого верху і закутавши себе ще більше шарфом, я побіг униз вулицею до піцерії, бо вже справді страшенно хотів перекусити.

     Опинившись перед входом, я потягнув ручку на себе, і жар від печей вдарив мені прямо в обличчя. Як же все-таки тут було прекрасно.

— Добрий вечір! Ласкаво просимо в піцерію «Доссімо», слухаю вас!  — до мене звернулася дівчина, що стояла за касою.

— Добрий вечір! Можна мені, будь ласка, дві великі піци барбекю, дві великі чотири мʼяса, дві середні Цезар і одну маленьку Гавайську.

— Ага, прийняла ваше замовлення! На жаль, через великий потік замовлень доведеться почекати близько тридцяти хвилин, ви не проти?!

     Я глянув на наручний годинник, що показував 19:20 і подумав, що навіть якщо я шукатиму іншу піцерію швидше не буде.

     Тому піднявши голову на дівчину, я лише схвально кивнув і посміхнувся, а вона мені вказала на диванчик, щоб я розташувався очікувати.

— Величезне вам спасибі за розуміння. Ми так само надамо вам промокод на безкоштовну маленьку піцу при наступному замовленні. — вона посміхнулася і знову повернулася до роботи.

     Диван тут і справді був досить зручним. Після вулиці, це місце мені здалося раєм на землі.

     Схрестивши руки на грудях і впершись головою об стінку, я намагався ні про що не думати, щоб через кожну хвилину не дивитися на годинник.

     Ефект від такого очікування виявився вельми цікавим. Я заснув.

* * *

— Молодий чоловіче! Молодий чоловіче! — по голосу я зрозумів, що це та дівчина з каси — Прошу вибачити, ми тільки закінчили, ось вам два промокоди! — вона усучила мені в руки ці листки й пакет із добре укомплектованими коробками піци.

— Ох спасибі вам величезне, вибачте, що заснув! 

— Нічого страшного, гарного вам вечора!

     Щойно вона пішла і я почав неквапливо підійматися, мій погляд упав на годинник у залі, який я випустив з поля зору. На ньому було...

— 20:10?! — я сторопів, бо простирчав тут майже годину.