Розділ 5. Івонн.

     Зимовий вечір огортає місто мʼяким туманом. У таксі затишно і тепло, крізь скло пробиваються приглушені вогні ліхтарів, розцвічуючи вулиці мʼякими, помаранчевими відблисками.

     Водій мовчить, а за вікном, ніби в сповільненому фільмі, пропливають припорошені дерева, вітрини магазинів і рідкісні перехожі, що кутаються в шапки й шарфи.

     Через невелику перерву сніг починає посилюватися.

     По радіо тихо грає музика, змішуючись із шумом двигуна, а я нарешті воістину горда собою. Я впоралася.

     Добравшись до будинку і розплатившись, я залишаю салон таксі. Піднявши голову, мою увагу приковує світло, що видніється з вікон квартир. Деякі люди вже прикрасили їх гірляндами та дощиком. Я обовʼязково наслідуватиму їхній приклад.

     Намагаючись переварити подумки цей день, у моїй памʼяті виринає хлопець із 28-ї квартири. Нехай він і був дуже любʼязним і симпатичним, але я не маю наміру більше терпіти його коробки біля своїх дверей.

     Опинившись усередині своєї квартири, я дивлюся на годинник і розумію, що зараз лише 19:05. Час не пізній, тому я можу до нього зайти й поставити крапку в цій історії.

     Скинувши на потворного коричневого кольору старовинний пуфик свій шарф, я чую як починає розриватися домашній.

— Слухаю.

— Ох нарешті! Привіт, Ів!

     Це була Роксана Лʼюїс, моя нібито найкраща подруга.

     Вона була дочкою маминої подружки з нашого з нею минулого життя. Якщо бути точніше того життя, в якому ми були досить нещасні, а згодом і бідні через мого рідного батька.

     Хто б що не казав, але моя мама не була настільки меркантильною, наскільки були її подруги. Але на відміну від Елеонори, матері Роксани, Прісцилла і Маркус краще грали святих, що співпереживали нам.

     З нею вона давно перестала спілкуватися, та й Елеонора сама залюбки зникла з наших життів, крім Рокс, звісно.

     Спершу я й справді вважала, що вона моя єдина найкраща подруга. Але пізніше я почала відчувати те, що їй зовсім нецікава справжня я. Їй не цікаво слухати, що відбувається в моєму житті, їй не цікаво мене підтримати. У наших стосунках лише існували її проблеми та історії, а я виконувала роль пасивного слухача.

     Я збрешу, якщо скажу, що у Роксани не було прагнень і цілей, яких вона домагалася. Вона й справді була готова переступити все і всіх.

     Оберігаючи в душі її дитячий образ і наше давно втрачене спілкування, я продовжувала і далі дружити з нею.

     Я знову поводилася як дурепа. І до речі вважала, що мати даремно на неї наговорює. Але як же до біса вона мала рацію.

— Якщо ти хочеш поговорити про Маркуса, то...

— Ів, ми кохаємо одне одного, але без тебе нам ніяк...

— Ти у своєму розумі?! — я настільки розлютилася, що аж закричала.

— Ну Ів, тобі ж начхати! Ти займаєшся карʼєрою і...

— Коли я тобі таке казала, м? — я перервала маячню, яку вона щойно сказала.

     Господи, яким же в цей момент було кумедним її мовчання.

     Я ніколи не говорила, що будую карʼєру або типу того. Я завжди говорила, що відчуваю, що через мене мати виконує свої нездійсненні мрії. У нашій родині це схоже на замкнуте коло. Бабуся вимагала від матері бути ідеальною, а після та від мене. Але ось проблема цієї ідеальності в тому, що вона — уявна.

     Я зрідка ділилася цим із Рокс, але вона не чула, та й загалом ніколи й не хотіла. Зараз їй доведеться це зробити, бо я не маю наміру відступати.

— Знаєш, Роксано, я втомилася бути ширмою і продовжувати прикривати вас. Я навіть і подумати не могла, чому він так часто почав просити зі мною зустрічі. Але на щастя для себе, а що це вже означає для тебе, мені абсолютно неважливо, я більше не буду сліпою і байдужою. — я говорила досить спокійно, чим навіть здивувала саму себе. Але останні слова я вирішила вимовити вищим тоном — Тому, поки ти не почала казати всілякі дурниці, я дам тобі останню пораду. Час почати шукати хорошу роботу та одягатися скромніше, а то ти краще за мене напевно знаєш, який вигляд має ідеальна невістка в очах Прісцилли!

     Я кинула слухавку. Я не хотіла більше чути її голос. Я сказала все.

     Домашній продовжив розриватися, а я навмисно не хотіла його вимикати. У цей момент мій погляд упав на зламаний телефон і я радісно посміхнулася.

— «Все-таки як добре, що він зламався!» — з цією думкою я нарешті дійшла до ванни й позбулася відчуття липкості на обличчі.

     Закінчивши, я подивилася на себе в дзеркало. Переді мною стояла замучена, але більше не спустошена дівчина. Я торкнулася свого відображення і твердо запевнила себе:

— Ти нарешті стала на шлях свободи Івонн! Згадай, що казав тобі батько: «Ніколи не пізно щось змінити. Головне цього щиро захотіти!»

     Раніше мені здавалося це чимось неможливим. Мій рідний батько не кинув пити й бити матір, хоч і казав, що любить нас. Коли він пішов до своєї паралельної сімʼї, де росла дівчинка приблизно моїх років, я намагалася в будь-який спосіб втішити матір. Але всі мої спроби були провальними.

     З появою Аарона вона і справді змінилася, як і все, що оточувало мене. Але той холод між нами, що вкоренився в моїй памʼяті, залишився незмінним донині. 

     Щоразу, коли я щось робила, я думала про неї. Але сьогодні... Сьогодні все змінилося. 

     Тому я наділяю себе владою відштовхуватися в ухваленні рішень від внутрішніх відчуттів. Я хочу зрозуміти, хто я. Думаю, список бажань якраз таки й стане тими «змінами», що я щиро хочу виконати, щоб протоптати цю стежку до себе.

     Повісивши його на дверцята холодильника, моя рука трохи здригнулася, але я одразу ж відкинула всі сумніви назад. Як би це шалено зараз для мене не було, маленька Ів писала цей список у надії, що він колись стане реальністю.

     Взявши ручку я додала ще три важливі для себе сьогоднішньої пункти. 

     Моє серце почало прискорено стукати, а з обличчя не сходила усмішка. Обернувшись у бік вікна, я відчула, що здається саме ця зима, нарешті знову стане чарівною.