Розділ 2. Алекс.

      Блекі застрибнув на підвіконня і мало не обірвав штору. Я попрямував до нього, щоб забрати його звідти.

     За вікном уже йшов перший сніг. Це видовище прикувало мою увагу до себе, бо рідко коли в перший день зими він починав іти. 

     Щойно я хотів повернутися в кімнату, щоб розібрати коробки з речами, я зупинився і не міг повірити своїм очам.

     Івонн Філліпс посміхалася.

     Це була саме та щира посмішка, що мені вдалося побачити лише раз. Її прекрасне кучеряве волосся розвивалося, а хода була легкою. 

     Уперше я побачив Івонн коли мені було сімнадцять. Тоді я був лише абітурієнтом, а вона студенткою випускного курсу.

     Після ознайомчої екскурсії, я вийшов на подвірʼя торгівельно-економічного універу, щоб трохи оглянути територію. Там була вона.

     Не скажу, що до цього я ніяковів бачачи дівчат, але того дня все було саме так. Я просто хотів поспостерігати за нею.

     Івонн спочатку виглядала трохи задумливою. Тоді було літо, тож її кучеряве волосся було зібране догори, але одному пасму все ж таки вдалося вибратися, тож вона його швидко прибрала з обличчя і заправила за вухо. Лише за мить, її стиснуті губи розійшлися в усмішці, а погляд наповнився трепетом і розчуленням.

     До неї підбігло маленьке чорне кошеня.

     Івонн одразу ж дістала з сумочки їжу і почала його годувати, попутно граючись. Весь цей час з її обличчя не сходила прекрасна посмішка.

     Як пізніше мені вдалося дізнатися, що маму кішку і ще парочку її кошенят роздерли собаки, які пробралися на територію університету. Кошеня, за яким дивилася Івонн, було єдиним, хто зміг уціліти. 

     Я мовчки дивився на неї й не зміг навіть рушити з місця. Вона підняла очі й помітивши мене, просто ще ширше посміхнулася, а потім знову перевела погляд на свого маленького друга.

     Чомусь мені стало ніяково і я залишив двір, але подумки встиг твердо вирішити, що коли-небудь представлюся їй. 

     Я хотів це зробити в день її випуску. Не знаю, на що я сподівався, бувши на майже чотири роки молодшим за неї. Але мені було начхати.

     Того дня я побачив зовсім іншу Івонн.

     Усю церемонію її погляд був абсолютно порожнім. Складалося враження, що вона якомога швидше хоче зникнути.

     Отримавши атестат, вона лише нервово викривила подобу на посмішку і швидко покинула зал, а я пішов за нею.

     У моїй голові панувала порожнеча і шум від стуку її підборів. Я тримав пристойну дистанцію і, як виявилося, не дарма. Збоку почулися ще чиїсь кроки.

     Це була її мати.

     Жінка висловила невдоволення її оцінками та дала їй ляпаса.

     Я знову не зміг рушити з місця.

     Це був останній день коли я бачив Івонн.

     Я зрозумів це в той момент, коли вона не прийшла через рік на традиційні для універу збори випускників. І тоді, коли кошеня з двору, якому вона дарувала свою любов, залишилося нікому не потрібним.

     Мені було гірко усвідомлювати, що я мав рацію. Івонн Філліпс справді зникла.

— Блекі не дери коробку! — я підняв його на руки й поцілував у мокрий ніс.

     Так, це саме те кошеня. Я забрав його собі і воно стало мені хорошим другом. 

     Зараз Блекі великий і шикарний кіт. Саме він обрав цю квартиру, адже вона йому сподобалася найбільше.

— Я залишила цей варіант наостанок, адже не думаю, що він вам підійде. — сказала Маргарет і поправила свої окуляри — Але якщо ви наполягаєте, то прошу.

     Вона відчинила переді мною двері під номером двадцять вісім. 

     Цей будинок і справді був не новим, у ньому нараховувалося всього вісім поверхів. На тлі попередніх запропонованих квартир цей варіант і справді вибивався, але мене цікавила хороша транспортна розвʼязка, парки й хоча б парочка кафе поблизу.

— Найбільшою перевагою цієї квартири є високі стелі. — вона мені вказала на це кульковою ручкою і я підняв голову нагору — Рівно три метри. А ще років десять тому, тут провели доволі хорошу комунальну реновацію, тож труби опалення та радіатор — працюють чудово. Так само...

— Блекі! — вигукнув я, перебивши її.

     Я завжди ходив на огляд квартир із ним. Можете назвати це божевіллям, але я вважав, що він так само має право вибрати наше майбутнє житло.

     Усі попередні походи, він байдуже сидів у мене на руках, а коли я його ставив на підлогу, він падав біля моїх ніг, показуючи, що йому до всього цього немає діла.

     Але сьогодні Блекі був іншим. Зірвавшись і побігши в першу кімнату з двох, він вистрибнув на підвіконня і почав шкрябати скло. Так він робив завжди в нас удома в моїй кімнаті, тому я зупинив Маргарет і продовжив мовчки спостерігати. Провівши цей хвилинний ритуал, він зупинився і миттєво скрутившись калачиком почав готуватися до сну. 

— Здається вибір зроблено Маргарет. Дякую тобі за твої послуги.

— Завжди, будь ласка, містер Дейнер.

     Так я й оселився тут. Перевізши основну частину меблів і девайсів, інші дрібниці приходили мені пізніше поштою. Мені й справді сподобалося наше з Блекі нове житло.

— Алекс, друже! Ну що, коли ми з хлопцями приїдемо до тебе на новосілля?! — по той бік трубки пролунав голос мого близького друга Адріана.

— Ну дивись, — я перевірив ще раз поштовий трекер — загалом наступної неділі вже приїдуть останні речі, тож можна зустрітися...

— Нєа! — він завзято відповів — Неділя нам підходить, тож до зустрічі!

     Щойно він договорив, почулися короткі гудки. Я закотив очі та про себе посміхнувся. Кинувши телефон на ліжко, я вирішив підстелити на підвіконня улюблений плед Блекі, але не встиг це зробити, бо почув дзвінок у двері.

— Добрий вечір! — переді мною стояла старенька з невеликим кексом у руках — Мадам...

— Ох добрий вечір юначе, мене звати Зої! Неподалік мій онук відкрив своє кафе, тож новеньким я пропоную кексик прямо звідти! 

— Ого! Дуже мило з в... — я обірвався на півслові.

     Я не міг повірити тому, що побачили мої очі, тому почав їх терти. Це була Івонн і ще якийсь чоловік.