Розділ 1. Івонн.

     Я завжди любила зиму. Мені здавалося, що саме ця пора створена для чарів.

     Нині зима це не більше ніж три чергові місяці на аркушах календаря, що злітають один за одним і змінюють цифру року.

     Перше грудня, неділя. Звісно, мені хотілося б зараз сказати, що я просто лежу вдома і насолоджуюся життям, але нічого з перерахованого вище, окрім дому, в мене немає.

— Ось і почалася зима. Вона зустрічає нас різким похолоданням аж до мінус пʼяти! Тому виходячи з дому обовʼязково одягайтеся тепліше.

     Вимкнувши телевізор, я прямую до ванни, щоб почистити зуби, вмитися і трохи прийти до тями. Попри ранок сил у мене вже немає.

     Як я й казала, сьогодні — неділя, а я маю бігти на роботу, щоб підготувати офіс до проведення «Таємного Санти».  

     Упродовж трьох років цим щороку мала займатися не я, але...

— Ів! Ів!

— А?! — я відірвалася від роботи та підняла голову на Анну, що вчепилася руками в стінку кабінки мого робочого місця.

— Ів, я дуже тебе прошу підмінити мене в неділю, а то мені треба відвести Мірієм до бабусі, а самій бігти до стоматолога.

— Ем, я...

— Ів, ну ти ж сама знаєш, як зараз важко записатися до лікаря з настанням зими! Я не хочу сидіти на корпоративі без трьох зубів, тому допоможи мені!

— Ну... Я тебе розумію, Анно, але в неділю я...

— Підміниш мене! Ось так би й одразу Ів!

     Бачачи те, як Анна роздуває ніздрі, я розуміла, що інших варіантів у мене явно немає, та й слухати вона не хотіла.

     Я наймолодша у відділі. Відсутність дітей вважають вагомим аргументом, щоб усі зверталися тільки до мене.

— Будь ти проклята Анна! — випалила я і закутала обличчя шарфом.

     Потрібно було вже виходити, я не хотіла сидіти в офісі допізна, та й на вечір у мене була призначена зустріч.

— Що?!

     У спробі відчинити двері я зрозуміла, що вони зовсім не піддаються.

— Знову ці чортові коробки!

     Так. Це були саме вони, рівно пʼять штук, різного розміру.

     Поштова служба, що мала нести їх у 28 квартиру, вже другий тиждень кидає все біля моєї кутової, під номером 26.

     Я, мабуть, проклята...

     Ледве відчинивши двері, мені знову довелося витрачати час, щоб перекинути всі коробки ближче до дверей адресата.

     Перенісши останню і добре так спітнівши, мені нічого не залишалося крім як вибігти на вулицю.

     Шлях до станції метро був, таким як завжди.

     Щойно я відчинила парадні двері, холодний вітер подув мені в обличчя і я зрозуміла, що на вулиці по-звірячому холодно.

     Добігши до зупинки, я, на жаль, пропустила автобус, тож добиратимуся маршруткою.

— «Як добре, що сьогодні вихідний.» — подумала я і зайшла в порожній салон, зайнявши місце за водієм, оскільки там значно тепліше, ніж на місцях позаду.

     Рівно шість зупинок і я вже буду спускатися в метро.

     Упершись головою об скло, я просто дивилася собі під ноги. Я не хотіла йти в офіс. Навіть не тільки тому, що сьогодні вихідний.

— Про що ти Івонн?! — мама була розлючена тому, як завжди, кричала.

— Я хочу створити еліксир молодості, а для цього мені потрібні...

— Тобі потрібні мізки Івонн! Хороші дівчатка не займаються подібним! — вона вихопила з моїх рук склянку, де був мій уявний еліксир — Тобі варто дивитися на те, як твоя мати готує, і більше мені допомагати. Коли ти виростеш, ці навички допоможуть знайти тобі хорошого чоловіка, а не цей твій еліксир!

     Вона вилила його на моїх очах в унітаз. Мені було всього пʼять. Я тоді дуже хотіла заплакати, але стрималася.

     Я не памʼятаю коли востаннє плакала. Знаю тільки як у носі й горлі починає сильно пекти.

     Я інстинктивно затаюю подих, поки в мою грудну клітку ніби наливається свинець.

     Це явище хвилинне, тож потім розчепивши зуби, я починаю розмірено дихати, і це відчуття минає.

— Метро!

— «Нарешті.»

     Мені потрібно перебігти перехід і влитися в потік натовпу, що незалежно від дня тижня завжди користується послугами метрополітену.

     Поправивши шарф і заправивши волосся в горловину водолазки, я роблю те саме, що й завжди.

     Сто вісімдесят три кроки. Рівно стільки потрібно зробити, щоб дістатися до маятникових станційних дверей.

     Прошмигнувши їх, я доходжу до турнікета і, приклавши картку, бачу — «червоний хрест».

— «Прокляття...»

     Я знову забула закинути гроші на проїзд.

     Незграбно посміхнувшись жінці, що стоїть біля дверей кабіни, я покидаю турнікет і прямую до терміналів поповнення.

— Ем, вибачте я...

— Чого причепилася сучка! — рявкнув на мене мужик, що зайняв єдиний робочий термінал.

— Ох, мені потрібно поповнити рахунок, а ви тут...

— Я по твоєму не людина, та пішла ти звідси! — від нього явно пахне перегаром і на спокійний діалог він не налаштований.

     Нервово стиснувши шлею сумочки, я вирішую відступити й доповісти про нього.

— Доброго ранку, вибачте! — помахом руки я підкликаю жінку з кабіни до себе.

— Доброго ранку, чим можу допомогти? — суворим поглядом окидає вона мене, але продовжує слухати.

— Ох, розумієте, там стоїть чоловік біля терміналів поповнення, і він явно пʼяний. — мізинцем я вказую в його бік.

— Дякую вам, зараз викличу охорону і ви зможете спокійно поповнити рахунок, вибачте за незручності.

— Та все добре, це в-вам сп... — але вона вже пішла і зовсім перестала мене слухати.

     Буквально за хвилину зі службового приміщення вийшло двоє кремезних хлопців. Вони попрямували до того мужика і вигнали його зі станції.

— «Цивільний обовʼязок виконано.» — заспокоїла себе я і підійшла нарешті до термінала.

     Зелена галочка і я вже спускаюся на платформу. Через цього мужика я пропустила вже два потяги.

— «Цікаво чому він був такий пʼяний, хоч і не виглядав бозхатьком...» — подумала я, побачивши його силует, що сидить біля паркану.

     Від цього мені стало ніяково. Я зайшла за колону, щоб він випадково не знайшов мене поглядом, адже платформа була відкрита.