1

Одного разу я мала розмову з чоловіком, після якої ми вирішили ,що розлучаємось..Сказати ,що це було боляче,було б замало.. Я не знаю як виразити свої емоції і біль.Я дізналась,що за всі довгі роки нашого подружнього життя мене просто використовували і не кохали..От вам може бути цікаво: як це? Мені теж цікаво, бо я не змогла б стільки років жити з людиною,яку не кохаю. Спитала в чоловіка. Сказав,що можна...

Цікаво..нам жінкам цього не зрозуміти,мабуть. Ну за всіх не казатиму,лише про себе.

Так от, ми поговорили за кілька днів до весілля нашої племінниці. Говорили в машині, плакали обоє. Він навіть пропонував продовжити жити разом. Але мені було так боляче, що я не хотіла нічого чути. 

Я відчувала ще до  початку повномасштабного вторгнення, що наші стосунки змінились. Але не наважувалась поговорити, аж до цього часу..

Поговорили..

Я взяла себе в руки і поїхала додому. Дома чекала донька .Потрібно було грати роль,що все добре, бо вона нас обожнювала обох. Але для того,щоб щось пояснити їй, мені потрібно було самій переварити ці слова:

-Ти не любима...Я не люблю тебе, вибач.

Останнім часом я і сама почала розуміти,що перестаю щось відчувати до нього,як до чоловіка, але списувала це на вікову кризу і на війну. Хоча активних бойових дій у нашій місцевості не було, але морально було складно. До всього я займалась волонтерством, ходила на роботу і старалась бути втомленою,щоб не думати про те,що нашої сім'ї більше немає..

Все весілля племінниці ми грали роль щасливої подружньої пари, якою нас звикли бачити всі друзі і знайомі. Хоча це як раз мене найбільше вбивало зсередини. Було боляче від того,що я стільки років втратила свого життя...

Після весілля донька поїхала на навчання, а я почала шукати квартиру. Ми жили в будинку, але він належав чоловікові,тому пішла я. З квартирою було дуже складно, але мені допомогли і я переїхала. Це була дуже маленька квартира з свіжим ремонтом, меблями і всім  необхідним для проживання. 

Чоловік мені допоміг переїхати. У першу свою ніч на новому місці я не спала . Мені було шкода себе, свого життя, свої роки. Я не розбираючи ще своїх речей, закуталась у ковдрі проплакала всю ніч, аж поки не заснула зморена під ранок.

Я розуміла,що крім мене мені ніхто не допоможе. На психолога грошей в мене не було, тут вже хоча б за квартиру заплатити і за послуги. Тому я є у себе і мені себе витягувати потрібно. 

Життя продовжується...

Я зустрілась з давньою подругою, яка була вражена моєю історією. Вона розповіла про те,що після свого досить довгого самотнього життя познайомилась на сайті знайомств з чоловіком. З яким вже проживають разом четвертий рік.

-Давай, реєструйся! Як ото кажуть, клин клином.

Це ж не завжди діє, той клин..

Але я пообіцяла їй і ми попрощались.

Як зазвичай кожен вечір проходив в сльозах і горюванні, але сьогодні я сіла, налаштувалась, відкрила ноутбук і зайшла в інтернет...