От повезло так повезло! Моя принцеса нарешті дала мені зелене світло. Ну а те що дідо там у неї з прибабахами, то фігня. Мені з ним не жити.
От тут я задумався куди мені запросити Русю після «Велюру». Ну не в ресторан же знову. І авжеж не в готель, набридло вже, якщо чесно, гроші витрачати. Тож краще вже до себе додому.
Але варто було переступити поріг квартири, як я зрозумів, що моя ідея на грані краху! Бо на гостьовому дивані, задерши дупу до гори і виставивши сімейні труселя в клітинку, хропів Толік. Такого домашнього улюбленця Русі не продемонструєш. Цей відразу здасть мене з потрухами. І про Кривий Ріг і про Пауліну свою, тобто нашу, все-все розтеліпає. Що треба і що не треба, ще й так гучно, що всі сусіди поверхом нижче будуть в курсі.
Треба від Толіка спекатися і якнайшвидше. Романтичний вечір у мене вже завтра.
- А ти чого не на роботі? – я неввічливо кинув в Толю подушку, яку підняв з підлоги.
- Та щось мені не добре, - приятель перевернувся на спину, демонструючи пожмакане бліде обличчя.
- Ти що знову кров здавав? – помітивши свіжий пластир на руці запитав у нього.
- Ага.
- Здурів?
- Там вино дають донорам, - розсекретив причину свого нездужання друг.
Я перевів подих. Якщо справа в затяжному похміллі і втраті крові, то до завтра цей підсвинок оклигає.
- Ти коли від мене вже думаєш з’їхати?
- Не знаю, - Толік спробував знизав плечима, але відразу ж скривився. – Води дай, а?
- Толю, ти обіцяв знайти кімнату в гуртожитку!
- Я гроші що на кімнату відкладав здав Андрію на операцію, - добив мене Толік своєю добротою.
- Толя! - Я загрозливо схилився до нього. – Май на увазі, мені зять-роздайбіда не треба. Ти так Польку по світу пустиш, як будеш роздавати гроші наліво і направо.
- Ати жлоб. І фашист, - не залишився в боргу приятель. – Бачиш, що мені погано, а води не даєш… Зіпсувала тебе та Німеччина. Нахапався есесівських замашок!
Я зітхнув і відійшов до кухонного острівка. Змовились вони всі сьогодні, що дід той божа-кульбабка з шваброю, що цей вмираючий фіксик…
- На, - я утримався щоб не вилити Толіку воду на голову. – І думай щось, щоб завтра і духу твого тут не було. У мене побачення.
- Братан! – Толік миттю подобрів і навіть дивним чином одужав на очах. – Так чого ж ти відразу не сказав, що тобі нікуди бабу привести?! Я ж що не розумію? Не парся, вільний вечір я тобі гарантую!
Я заспокоївся, і видихнув з полегшенням. Вийшов палити на балкон, а заодно викликав прибиральницю. Треба щоб в квартирі все блищало.
Наступного дня я чекав з нетерпінням. І річ не в тім, що працівник з Мінфіну міг вирішити мої проблеми. Я вже встиг про них забути, в своїх думках про Руслану. Вона витіснила своїм образом з моєї голови всі меркантильні помисли.
Поруч з цією дівчиною я ставав іншим. Я ставав кращою версією себе. І це мене і радувало, і бентежило одночасно. Бо ж я вже вважав, що зжився в образ Александера Бенна. Аж ось почав настирливо виринати наївний хлопчина Сашко. Проте від однієї думки, що Сашко нерівня Руслані мені ставало гидко.
Треба якнайшвидше перевести свої статки з Кіпру в Україну. Бо без них ще трішки і я перетворюсь на звичайного голодранця.
«Велюр» любила Емма. Ціни там були захмарними, але платив не я. Тому і не переймався. А Емма ж отримувала задоволення від трюфелів і домашньої пасти. Хоча я в ті часи іноді так хотів просто вареної картоплі з оселедцем. Чогось мені здавалось, що Руслана б не відмовилась від такого меню. Вона видавалась доволі непримхливою. І це мені імпонувало.
- Оце ти причепурився! – присвиснув Только, трішки поспостерігавши, як я вкладаю волосся перед дзеркалом, готуючись до побачення.
- Давай без коментарів, - беззлобно попросив я. – І як я повернусь за кілька годин, щоб тут було чисто і без тебе?
- Чуєш, Сань? А хочеш спекатись мене назавжди? – раптом запитав друг. – Ну я ж розумію, що водити жінок в квартиру по черзі не зручно і все таке…
- Яких жінок ти сюди зібрався водити?! – от так і знав, що увесь цей чос про Польку суцільна фікція.
Толік сполотнів.
- Ти не зрозумів, ну я не так виразився…це я про тебе… Блін! Тільки не здумай Пауліні щось таке сказати! Я власне за це і хотів з тобою поговорити, - він зачастив, поступово підвищуючи голос. – Але у Карнегі написано, що починати розмову треба з обмалювання вигідних аспектів для співрозмовника…
- Коротше можеш?
- Побалакай з Полею? Щоб скоріш мене пробачила?
- Я подумаю, - кивнув я. Строго насторого навіть думку собі заборонивши допускати, щоб стати свахою. Дзуськи. Знайду інший спосіб виселити цього утриманця з своєї квартири.
Я підхопив ключі від «мерса», мазнув востаннє поглядом по своєму відображенню, намагаючись всіма фібрами налаштуватись на ділову розмову з Русиним родичем.
- У тебе туалетний папір закінчився, - долинуло мені в спину. – І огірки!
#661 в Сучасна проза
#3725 в Любовні романи
#1765 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 14.06.2021