20 Сашко

Я знав місце і знав день Русланиної фото сесії. Залишалось вирахувати час.

Проте питати в лоб було б звісно палівно. Тому я вирішив як завжди зайти з далеку. І написав Русі розлоге повідомлення, про знайомого експерта старовини, який дуже зацікавився коштовностями по фото. І поцікавився, коли саме має скінчиться фото сесія, бо експерт попросив зробити ще кілька фото в інших ракурсах.

Руслана повідомила, що вже надвечір буде вільною.

От і прекрасно. Я залишив автомобіль подалі від її паркану, припаркуваши «мерс» в холодку від сосен. А сам підібрався до її двору і почав роздумувати як вчинити далі. Якщо просто подзвонити в хвіртку, то звісно нічого цікавого мені не обломиться.

Тому я поперся в сусідній двір, де будинок виглядав ще недобудованим, і там стовідсотково ніхто не жив. Перелізти через паркан мені не склало труднощів. Все ж моя фізична підготовка завжди була на висоті. Я б і на руках по тому металу міг пройтися, якби це не виглядало геть по дурному.

 Опинившись в царстві бетономішалок, лопат і завалів піску з гранвідсівом, я почав зазирати до Руслани в двір. Але звісно нічого не міг роздивитись. Доведеться проникати на її територію, щоб шпигувати вже звідти. Сподіваюсь, хоч до другого поверху лізти не доведеться.

От просто подивлюсь, що в Русі все пройшло пристойно, і звалю по тихому. Навіть в гості заходити не буду.

Я перемахнув через паркан одним рухом, пружно приземлився, і як справжній солдат, короткими перебіжками добрався до вікон будинку. Насправді ховатись великої потреби не було. Але я, про всяк випадок, перестраховувався.

Прилип до першого вікна. Там вгадувались обриси недавно відвіданого мною кабінету. Я поплівся далі, зазираючи у вікна першого поверху по черзі. Потроху підбирався до виходу з будинку на задній двір. Але Руслани ніде видно не було. Невже все таки доведеться лізти на другий поверх?

Я зупинився і почав оглядати стіни, щоб вималювати маршрут. Дерева що росли в дворі були надто молодими, щоб по них можна було влізти в будинок. Здається якщо взятись за водостічну трубу…

В спину несподівано вперлось щось тверде і холодне.

- Хенде хох! – рявкнуло над вухом чоловічим голосом.

Я вкляк, прифігівши, гадаючи що ж там в мене між лопаток. Невже дуло рушниці? Неприємно. Ой як неприємно. Повільно підняв руки до гори. І головне цей хтось знає, що я нібито німець, тобто вже впізнав мене.

Окрім Руслани тут мав би бути тільки фотограф! От же ж сука така! Вирішив позбутись мене будь-яким способом. Все набагато серйозніше, ніж я вважав.

- Гутен так, - я говорив повільно. Намагаючись обернутися і подивитися ворогу  в обличчя. Але той сильніше тицьнув мені зброєю між лопаток.

- Попався, злодюга, - злорадно заявив невидимий ворог. – Зараз я тобі покажу, що ми з такими фріцами як ти робили!

- Не треба нервів, - я тримав спину рівно.

Якщо невидимка думає, що налякав мене, то він помиляється. Я виріс в Кривому Розі, чувак! Там били арматурою за завужені джинси.

Плавно зробив крок в бік, а потім різко крутонувся на п’ятах, і перехопив дуло зброї, смикнувши його вгору і на себе. На мене ледь не впало тіло, від якого в усі боки несло корвалолом, а в руках я тримав… держак від швабри!

Від несподіванки я зреагував миттєво і підтримав фотографа. Той виявився древнім старцем, років під вісімдесят, не менше! І на що цей старий збоченець розраховував, коли приперся сюди з своїм трухлявим «об’єктивом», який б’юсь об заклад, без віагри вже не виїжджає?

- Тримай злодія! – раптом заволав дід і штовхнув мене в груди.

Я втратив рівновагу від несподіванки, оскільки і так вже був шокований ситуацією,  а до всього ще й на автоматі озирнувся вишукуючи злодія. Бляха-муха. А злодій то я.

- Дідусю? – з чорного входу до нас вийшла Руся в коротеньких шортиках і топі. Якби я не сидів вже на п’ятій точці, то гепнувся б ще раз. Виглядала вона дуже сексуально. Тим часом Руслана помітила мене, та її зіниці розширились від подиву: - Алекс? Чому ти на землі?

- Ти глянь, кого я спіймав! – старигань потер руки. – У тебе лопата є?

- Яка лопата? – дівчина відтіснила діда від мене своїм тендітним тілом. Погляд старого не пообіцяв мені нічого хорошого.

- Труп прикопати! - войовничо буркнув дід. – Ходять тут всякі, наче їм медом намазано.

- Дідусю, це - Алекс, - Руся винувато усміхнулась до мене. А потім підозріло запитала: - До речі, а що ти тут робиш?

Я гучно глитнув слину, пригадавши що так і не придумав якусь брехню на випадок якщо мене застукають. Бо був таким самовпевненим, що навіть думки такої не допускав.

- Скучив, - коротко видав я.

- Це що хахаль твій? – фотограф ще більше насупився, звівши на переніссі до купи кущі сивих брів.

- Е.. ну…, - Руся зам’ялась.

- Так, - я нарешті вскочив на ноги. І притягнув Русю до себе, буквально вдавлюючи її в своє тіло.  А нехай знає старий пердун на чиїй він території і хто тут альфа-самець. -  Ми з Русланою зустрічаємось.

Старий закашлявся від подиву. Руслана ж сполошилась, стукнула мене по руках, а потім ще з усієї сили наступила на ногу.

- Дідусю, тобі погано? Та Алекс пожартував! Ходімо в будинок, десь там твій інгалятор, - зиркнула на мене так, ніби хотіла вбити поглядом.

- Руслана! – дід перестав кашляти, і відвів її тонку руку від свого плеча. – Я ще не зовсім в маразм впав. А ну хутко розказуй мені всю правду! Ну? І облиш своє квохтання, сьогодні я не вмру, і не мрій!

- Це Алекс Бенн, - представила мене дівчина. – А це мій дідусь, Іван Леонідович.

Я кліпнув очима кілька разів. То-то бачу що вони якось дуже схоже суплять брови в мій бік. А це у них виявляється сімейне.

- Он значить за яким котом ти тут приглядаєш, - протягнув дід.