- Почекаєш на мене тут, - скоріше постановила, ніж запропонувала я Бенну. – Мені треба… На кухню.
Не чекаючи на відповідь, я побігла в іншу кімнату. Так, треба заспокоїтись, подихати, випити води... або, краще, чогось міцнішого. Тіло палало, як несамовите. Здавалося, я й досі відчувала присмак його поцілунку. Впевнений, смачний, оповитий ароматом дахозносних парфумів.
Мені ж мало бути огидно. Ну, принаймні саме на це я й розраховувала… Тоді з якого це переляку мене так вштирило? Дідько! Не хочеться нахвалювати Бенна, але я віддала б усі ментівські коштовності за те, щоб повторити ту мить ще раз. І ще раз. І ще…
- Тобі допомогти з вечерею? – пролунало за спиною.
Яка ще вечеря? Хіба він не думає вшиватись?.. А з іншого боку, я ж не тиран якийсь, щоб виганяти людину в таку «непогоду». Не дай Боже промокне… на своєму Мерсі. Я люто не хотіла зізнаватися самій собі, що хочу провести ще трохи часу з ним. Хоча, в цьому немає нічого кримінального. Просто прагну дізнатися більше про об’єкт. Це ж професійний підхід.
- Вечерю… Ти голодний?
- Так, дуже.
- Гаразд, - кивнула все ще не наважуючись подивитися в очі Алексу.
Я відкрила холодильний й зловила повний тупняк. Копи не подумали, що для правдоподібності було б непогано не тільки брендові шмотки мені купити, а й нормальні харчі. Яйця, кабачок й майонез – недуже по-багатому. Зазирнула в морозилку й відшукала пачку пельменів. Хм…
- Я не пам’ятаю, коли востаннє їла вдома, - почала виправдовуватись. – Продукти закінчилися…
- Не проблема, - Алекс м’яко відсторонив мене. - Я приготую омлет.
Я всілась на високий стілець біля барної стійки й узялася спостерігати за тим, як він хазяйнує біля плити.
- А в тебе непогано виходить.
- Данке.
То того моменту я не розуміла, наскільки привабливим може виглядати чоловік на кухні. Мої кореша зазвичай могли тільки ковбасу на закусь нарубати, а цей таке тим вінчиком витворяв, що аж дух захоплювало. Напевно, практикувався, на сніданках для своїх баб. До речі про баб, мені різко захотілося дізнатись про ту мадам з ресторану.
- І як часто ти готуєш сам? – почала «підводочку».
- Собі практично не готую. Мені приємніше робити це для інших.
- Для жінок?
- Лише для обраних жінок.
- Тоді я – обрана?
Бенн голосно проковтнув слину. Відставив миску з омлетом, підійшов ближче й, спершись долонями на стіл, подивився на мене з виразом легкого докору. Це щось нове.
- Так, але ти вперто це ігноруєш.
- Ігнорую, - за вікном роздався гуркіт грому, а потім кухню осяяла нова блискавка, - бо знаю твоє справжнє ставлення до мене.
Алекс вмить відвів погляд, але я встигла помітити, як розширилися його зіниці.
- Вас майнст ду? - з переляку він знову перейшов на німецьку.
- Я про те, що ти маєш кількох обраних, чи не так? Бачила вас в ресторані…
Коли Бенн зрозумів, про кого я, то видихнув з полегшенням.
- О, найн! То була лише ділова розмова.
- Така ж як щойно була у нас? – я мимоволі облизала губи.
- Не така! Зовсім, - він вилив омлет на розжарену сковорідку. Той приємно зашипів під кришкою. – Пам’ятаєш, я згадував, що маю деякі трабли з рахунками? Ваша банківська система непривітно налаштована відносно іноземців, ще й ці санкції… Так от, та жінка – мала допомогти розібратися з усіма формальностями.
Хоче перевести награбоване в Україну. Ясно-ясно. Я б і сама не відмовилася, щоб його брудні статки виросли. Тим паче якщо вони скоро стануть моїми…
- Допомогла?
- Ні.
- Шкода, - щиро відповіла я. Доведеться радіти тому, що він має зараз.
- Але, Руслано, я з тією жінкою нічого не мав! Ти ж її бачила, вона значно старша за мене.
Ага, а та вівця – депутатська сестра - хіба молодухою була? Я знала, що Бенн не гребує жіночками бальзаківського віку. Чим товстіший у них гаманець, тим вони привабливіші. Фу, мерзота… Ореол сексуальності Алекса, який узявся невідомо звідки, швидко розвіявся. Переді мною знову стояв шахрай-альфонс-бабій.
- Кузин Фелікса головує в мінфіні, - після прозріння я з легкістю увімкнулась в роботу. – Я можу влаштувати вам зустріч, якщо ще хочеш вирішити свої проблеми.
От щойно зареклася не працювати з напарниками, а знову на ті ж граблі лізу. Зрештою, в мене точно залишився один вірний друг – Бодя. До всього він володіє таким-сяким інтелектом… За владного боса себе видасть, паролі та реквізити карток візьме, і санаторій для діда буде оплачено! Щоправда, доведеться поділитися, але я не жмотяра - чуших грошей для корефанчика не пошкодую.
- Дійсно?
- Так, мені не важко. Сама я в цих штуках нічого не розумію, але через нього проходять ледь не всі грошові потоки в Україні.
- Руслано, ти – просто чудо! – зрадів Бенн. – Навіть не знаю, як тобі за це дякувати!
- Ну… можеш нагодувати.
- Ай, точно!
Алекс дістав дві широкі тарілки, виклав на них омлет. Окремо підсмажив тости (навіть не знала, що в мене є спеціальна штука для цього).
- Виглядає апетитно.
- І нас смак непогано, - він знову подарував одну зі своїх падлючих, але від того не менш чарівних, посмішок.
Поки я жувала омлет, який дійсно вийшов досить непоганим, збагнула, що маю завадити задуму Колі з крадіжкою кольє. Якщо Бенн забере коштовності, які лежали тут же на кухні – його відразу скрутять, а мені він поки що потрібен на свободі.
- Яка ж я забудькувата! Вибач, але сьогодні прикраси ніяк не віддам…
- Чому?
Дійсно, чому? Думай, Русік, думай!
- Ну бо… так сказав мій психолог. Енеїда Зігмундівна. Розумієш… я зосереджена на подоланні депресії. Намагаюсь подолати внутрішні бар’єри. А одне з її завдань – фотосесія оголеною. То до чого це я…
- Оголена, - повторив Бенн, мов зачарований.
#669 в Сучасна проза
#3768 в Любовні романи
#1789 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 14.06.2021