16 Сашко

О шостій приїхати на побачення не вдалось, у мене банально спустила шина. Тож поки міняв запаску, провозився з автомобілем до сьомої вечора. Сподіваюсь мене чекатиме вечеря у Руслани.

До її хоромів я приїхав надвечір. В повітрі стало прохолодніше, небо збиралось важкими хмарами для швидкої літньої грози. Кисень нагадував густий важкий кисіль, що неохоче розганявся в різні боки різкими поривами вітру. І все б нічого. Але вітер здіймав хмару пилу, який скрипів дрібним піском на зубах.

 Мружачись, я топтався перед високим залізним парканом, чекаючи поки хвіртка відчиниться. Думав Руслана вийде мене зустріти, але вона скористалась дистанційним пультом відчинення воріт. І чекала мене на ганку.

Сьогодні дівчина була якоюсь не такою. Кудись зник з очей звичайний блиск, в кутиках губ ніби ховалась гірка усмішка.

Я окинув поглядом її струнку фігурку в світлій сукні, і мені захотілось захистити дівчину від всіх бід. Відгородити її від світу, як тому дракону, що тягне здобич в печеру. Хоча, як озирнутись, то куди вже більше їй відгороджуватись.

- Як справи? – я ніяково сховав руки в кишені, бо дуже вже вони свербіли почати лапати свою «здобич». Еге ж фантазії мої пообідні даремно не минулись.

І губки Русині, які щось мені відповідали, манили мене ще більше. Як спіла малина, яку так і хочеться зірвати.

- До справи? - вирвала з чергового приємного марення мене дівчина.

- Якщо наполягаєш, - особисто я б не відмовився від всіх передбачених етикетом дій, чай там гостю, подайте, розмову проведіть ввічливу.

- Ходімо, - Руслана пішла вперед мене, проводячи екскурсію будинком, але мене мало займали картини на стінах чи горщики, ну тобто вази, на постаментах ( усім цим мотлохом було щедро прикрашене її житло). Куди більше мене цікавило те, як похитуються стегна мого «об’єкта» і тканина сукні пестить засмаглі гомілки.

Ніжки у Русі що треба. Рівненькі, витончено-тонкі, із шкірою на вигляд як шовк. Знову мусив стискати руки в кулак, бо тепер вже хотілось переконатись чи такі ті ніжки гладенькі на доторк, я виглядають.

 - Фелікс тримав сейф в кабінеті, - пояснила дівчина. – Це у нас тут.

- Почуваю себе героєм любовного роману, що зараз дізнається якісь страшні сімейні таємниці, - ляпнув перше ліпше я, йдучи в середину кабінету колишнього Руслани.

Кабінет мені не сподобався. Бо виглядав не дуже обжитим. Таким, що зробили, бо ж треба було придумати назву черговій кімнаті, але не використовували за потребою.

- Ой, ніяких таємниць, - Руся ухопилась за дверцята сейфу, і швидко їх відчинила.  – Так, дрібнички всілякі. Головні коштовності не тут..

- Головна коштовність цього будинку це ти, - я подарував дівчині чарівливу усмішку.

-  І не посперечаєшся, - без зайвої скромності кивнула вона. І все ж виклала на стіл два оксамитові футляри. – Але щодо каміння. Ось, - дівчина відкрила один з футлярів, більше схожий на чохол для ноутбука за розміром. – Цей гарнітур Фелікс мені подарував на першу річницю нашого знайомства.

Я підійшов ближче, щоб роздивитись діаманти. Схилився над розкритим перед мною добром. Великі жовті камінці були в оточенні менших, синіх. Метал переплітався в квіти  і зорі. Гарно, але не дуже щоб так із смаком. Зате з претензією на старовину. Але чи справді воно старинне, чи банальна підробка сучасних ювелірів – скажуть експерти. Про це  я і хотів сказати Руслані. І навіть повітря в легені набрав.

Підняв до неї голову, дівчина теж подивилась на мене. Наші погляди перетнулись… І… Чи то блискавка мигнула за вікном, чи у мене якийсь зоровий ефект. Але я стояв оглушений, заворожений її сірими очиськами, а серце гупало так сильно, що здається луна йшла по всьому будинку.

Було відчуття, що я втратив контроль над своїм тілом. Інша сила керує мною, притягує як магнітом до Русі, змушує зближуватись з нею ще дужче. Ось вже наше дихання змішалось, відчуваю тепло її подиху на щоці. Руся принишкла, тільки губки-малинки звабливо привідкрились чи то  в здивуванні, чи  в запрошені.

І я зробив це. Перетнув межу, цілуючи те що мені пропонують. Руся напружилась на якусь мить, а потім почала відповідати. ЇЇ губи були неймовірно м’якими і солодкими, як цукрова вата. Мене затягувало в глибочезне провалля нових відчуттів. Це була ейфорія, тримати її  обіймах (і коли тільки загребущі руки встигли лягти на її плечі?), відчувати як збилось дихання, як стрімко закипає моя кров.

За розчиненим вікном грянув грім. І Руся наляканим горобцем відстрибнула від мене. В той час як я жадав продовження. Дівчина кліпнула кілька разів довгими віями оговтуючись, з її очей поволі зникав туман. Повільно вона спочатку глянула на мене, ніби вперше побачивши, потім на коштовності.

Я заспокоювався теж. Момент магії минув, аж шкода.

- Якщо що - я не шкодую за свій вчинок, - відразу попередив Русю, усміхаючись. – Можеш навіть ляпас дати, але я не буду перепрошувати.

- Це все аж надто швидко, - вона провела великим пальцем по своїх губах, викликаючи у мене нову потужну хвилю жаги. І ерекцію! Обережно позадкував, ховаючись за високою спинкою якогось стільчика. Стояти з натягнутими брюками в паху ще те задоволення. Треба було джинси одягнути. – Я не очікувала…, - продовжила збито виправдовуватись дівчина. – Після смерті Фелікса…

- Годі! – я обірвав її на півслові. Дістала вже, їй Богу, з цим Феліксом. Таке враження, ніби він стоїть поруч і спостерігає за тим, як я підкочую яйця до його милої дружиноньки. І цей кабінет. Він у мене теж стійко асоціюється з чужим мужиком. – Я все розумію, і обіцяю бути більш витриманим. Ходімо звідси, - чесно і щиро збрехав я. Звісно ні про яку стриманість я ні на мить не задумаюсь.

Я рішуче закрив футляр з коштовним гарнітуром, і засунув його собі під пахву.

- Сподіваюсь, ти не виженеш мене в грозу?  - напівжартома запитав  у Русі.

- Яку? – вона зиркнула на вікно, де по при блискавки і громовицю не було ще жодної краплі дощу…