9 Руся

Коля уважно прочитав мій звіт й сховав папери в портфель.

– Молодець, – підсумував він. – В такому темпі ми візьмемо його вже за пару тижнів.

«Вже»? Та з тим німцем, як в сізо, день рахується за два!

– Скоріше б… Не подобається мені вся ця хрінь.

– Думаєш, мені подобається? Пресують кожного дня… – Колюня дійсно виглядав втомленим, наче вже давненько не спав. – Ми зі свого боку теж допомогли. Підключили хлопців з кіберполіції поліції, а вони розмістити оголошення у всіх пабліках з Київськими новинами.

Я приросла дупою до крісла.

– Які оголошення? – перепитала, передчуваючи нову халепу.

Коля підсунув мені мобільний з відкритою сторінкою у Фейсбуці. Я навіть не стала читати, що там написано. Спалахнула від одного фото від постом.

– Там моя фотка!

– Ну так, – Колянчик з гордістю розправив плечі, – взяли з твоєї Інсти, прифотошопили сукню замість майки… Правда, круто вийшло? Як справжня!

– Ти знущаєшся? – простогнала я. – Колюнічка, золотце, увімкни мозок!

– Що вже не так?

– А якщо мене хтось з Троєщини впізнає?! Це ж таке палєво!

Коля насупився, почухав потилицю.

– Хм… про це ми якось не подумали.

Не поліція, а притулок для недорозвинених! Як з такими працювати? Ніколи не підтримувала рішення Колі піти в копи. Був же нормальною людиною, а злигався з військовим училищем, і пішло-поїхало. Спершу мене, звісно, виручала така «криша», але до чого ми врешті докотилися? Він прогинається під якогось депутата, я – під альфонса-шахрая. Супер!

– Дзвони тим йолопам і кажи, хай видаляють! – кинула я наостанок, піднімаючись на ноги. – Будинок зачиниш своїми ключами.

– А ти куди зібралась?

– Діда провідаю. В мене життя на Бенні клином не зійшлося.

Власне, було дещо, про що я Колі не розповіла, – після «побачення» Алекс не давав про себе знати. Ані дзвінка, ані повідомлення. Не те щоб я сумнівалася в своїй неперевершеності, але якого біса? Він же за мною по п’ятах бігати повинен, хіба ні?

Я дісталась метро, перетнула місто і нарешті потрапила на задвірки рідного району. Напіврозвалені хрущівки, обісцяні під’їзди та незмінні різнокольорові покришки на дитячих майданчиках – ось моя реальність. Зайшла в Сільпо, набрала діду смаколиків, щоб хоч якось компенсувати свою відсутність. Він у мене любитель солоденького.

Піднімаючись сходами, зустріла Бодю, перекинулася з ним парою слів:

– Тобі ще довго строк мотати? – спитало те дурко, сідаючи на сходи.

– Прикуси язика! Не знаю… Може, пару тижнів, може більше.

– Але ж на мою днюху прийдеш? Шашиль буде, мамка торт спече… Ювілей все ж таки.

І коли ці кошенятка встигли повиростати? Наче тільки вчора Бодя вчив мене по гаражах стрибати, а тут двадцять п’ять на носі. Мужик вимахав!

– Ображаєш! – стрельнула з його кишені кілька сємок. – Таке я нізащо не пропущу.

Друганчик задоволено кивнув.

– Дивись мені, Русік. Без тебе це буде не свято, а звичайне бухалово.

– Та приїду я, отвєчаю!

– На лоха отвєчаєш?

– На лоха, – поклала руку на серце. – Гаразд, я побігла до старого.

На прощання скуйовдила Боді волосся й піднялась на поверх вище. Двері моєї квартири були прочинені.

– Дідуль, ти чого знову не зачинився? – вигукнула я, скидаючи взуття. – Хочеш, щоб по голові жахнули і все цінне повиносили?

Дід повільно причалапав з сусідньої кімнати.

– Тут тільки твої дружки можуть жахнути, – відповів прикладаючи сухі, зморщені губи до моєї щоки. – Де тебе носило цього разу?

Я тицьнула йому пакет, сподіваючись, що такий хабар врятує мене від допитів.

– Казала ж, подруга поїхала відпочивати і попросила пожити у неї. За котом приглянути… – пройшла в кухню, присіла на табуретку біля обіднього столу. – А ти чого такий блідий? Знову був приступ?

Дід лише відмахнувся. Клята квартира! Вона його точно доб’є раніше часу. Скільки ми не боролися з пліснявою на стінах, вона з’являлася знову, і знову. Лікарі казали, що саме через неї у діда загострилася астма. Я регулярно поповнювала запаси інгаляторів та інших ліків, але все одно сходила з розуму, коли він засинав без хропіння. Часом навіть підкрадалася, аби перевірити чи живий. Що вже казати про роздільне проживання. Кожен дзвінок на вагу золота…

– Зі мною все нормально! – запевнив дід, і на противагу своїм словам зайшовся кашлем.

Я ледь не посивіла. Більше ніж нашу квартиру в той момент я ненавиділа лише Алекса Бенна. Якби не той козел, то мені не треба було б залишати діда самого. Звісно, я приплачувала сусідці, аби та щодня заходила до нього, але вона – чужа людина і мій старий їй до лампочки. Скоріше б тебе посадили, Бенн!

– Треба таки дістати путівку в той санаторій, про який говорили на минулому прийомі. «Зелений гай», здається.

– В тебе є зайві двадцять п’ять тисяч? – хмикнув дід. – Два тижні в Карпатах не варті таких грошей.

– А твоє здоров’я – варте.

– Викинь цю дурню з голови! Не вистачало ще в борги через мене влізти… Краще, про себе думай, дитино. В тебе все життя попереду, – я й не сумнівалась, що він відповість саме так. – Як там справи на роботі?

На роботі… Дід уявлення не мав про мої джерела прибутків. Він свято вірив, що я роблю продавчинею в магазині одягу. Цю байку вигадала вже давно, після того, як вперше попалась мєнтам. Коля тоді тільки навчався і не міг мене відмазати. Аж згадувати гидко: притягнули у відділок діда, влаштували допит, довели до серцевого нападу. Уроди. Після того я пообіцяла, що виправлюсь та набрехала, ніби влаштувалась у торговельний центр на Подолі. Ось, вже п’ять років «працюю».

– Та нічого, колектив хороший. Скоро має бути зарплатня з премією за високі продажі, – промовила, спостерігаючи за кволими рухами діда. – Дуже прибутковий місяць…

І тут в мою прекрасну голівоньку стукнула реально розумна думка. Бляха-муха, як я раніше до цього не доперла? А чому б мені не скористатися своїм становищем? Я в будь-якому випадку доведу Бенна до лави підсудних. А якщо справою керує політик, то його точно закриють в тюрязі. І навіщо тоді цьому голубчику награбовані гроші? На зоні вони не знадобляться. А моєму діду – ще й як.