«Яке ж воно кончене» — подумала я, коли нарешті зустріла Алекса. Баби, ви на що клюєте? Там же мужиком й не пахне. Зализане, напомаджене і переконане у власній неперевершеності. А ті зміїні очі… Цікаво, вони реально такі зелені – чи це теж трюк для зваблення?
Гаразд, нерви в купку. Вони точно не допоможуть у справі… Мішень стояла прямо переді мною. Треба було діяти обережно.
Я піднесла цигарку до губ і зробила вигляд, наче затягуюсь. Моя боротьба з тютюновою залежністю зіграла злий жарт. Краще б не кидала. Тепер від самого диму хотілось блювати. Чи то від Бенна хотілось… Не знаю.
— Набридла вечірка? — запитав він, буравлячи мене поглядом.
— Не те слово, — бляха, треба було позбутися тієї клятої цигарки, поки мене не вивернуло. Я пришвидшила наступ. — Не люблю подібні заходи, вони мене втомлюють.
— У кожній роботі свої мінуси, – хмикнув Бенн.
Я не відразу зрозуміла, на що він натякнув. Навіть злякалась, чи випадком не виказала себе… Дійшло тільки тоді, коли він вкотре покосився на розріз моєї сукні. За шлюху мене сприйняв?! Якого хріна? Я насилу поборола бажання загасити недопалок об його щоку.
— О ні, я тут не по роботі! – впала на дурочку. — Ви не вгадали.
— Невже машинку обираєте?
— Так. Після того, як мій чоловік розбився в автокатастрофі, я довго не наважувалась сісти за кермо. — опа-опа, а личко-то перекосилося. Нумо, давай, пливи, карасик, на гачок. – То була страшна аварія. Ви, напевно, чули… Бідолашного Фелікса по частинах діставали.
Алекс схилив голову набік, ніби тепер намагався розгледіти мене під новим кутом.
— Он як… — його очі заблищали азартом. — Співчуваю.
Ага, співчуває він. Бачу, аж зі штанів на радощах вистрибує!
– Мені досі важко змиритися з його смертю. Хоч і зраджував з усім, що рухається… Але й про мене не забував. Піклувався… Я не розраховувала залишитися сама… Це так важко! Ось навіть той Фольксваген купити… Я ж дівчинка, нічого в німецькому автопромі не тямлю, – і наче не емоціях викинула циганку в смітник. Нарешті.
Алекс посміхнувся кутами губ.
— Ну… — протягнув він. – Тут вам пощастило.
— З чим?
— Іх бін дойтч. А тому трохи знаюся на наших вітчизняних марках.
— Ох, а мені було цікаво розгадати, що ж це у вас за акцент такий…
— Через нього стільки незручностей, — награно збентежився. — Останнім часом доводиться жити на цвайн країни, ці постійні перельоти… Навіть не встигаю адаптуватися.
— Як на мене, акцент додає вам шарму, — і придуркуватості. – То ви справді допоможете мені?
— Я.
— Це так мило з вашого боку! – я повільно, аби перевірити реакцію Бенна, зробила крок в сторону тінистої алеї за салоном. – Прогуляймось?
— Залюбки.
Це непорозуміння потягнуло до мене свої мацаки. Вдавало, що допомагає спуститись сходами, а насправді лише перевіряло наскільки я тепленька – чи дозволю тілесний контакт. Якби моя воля, я б трималась від Бенна на відстані, але роль вимагала протилежного. Гаряча долоня лягла на мою спину. Мерзота…
— То що порадите? – промурчала я. – Брати мені цей кросовер?
Бенн замислився.
— А ви знаєте, чому такі автівки називають саме кросоверами? – запитав він.
— Не знаю…
— Це від слова «кросівок», — пояснив Бен. – Вони й за формою нагадують кросівки. Погляньте самі.
Він обернув мене обличчям до автостоянки.
— Дійсно схожі, — хіхікнула я. – Особливо, білі.
— Будь-яке авто можна порівняти з певним видом взуття. Ви лише маєте обирати те, яке пасує саме вам. Он, стоять Ауді і Мерс – вони типові туфлі. Позаду – Мінікупер, які асоціації з ним?
Втрата цнотливості на задньому сидінні. Щоправда, це з особистих архівів.
— Крокси або кеди, — відповіла я, проганяючи нав’язливі спогади з юності.
— Так! Абсолютно не ваш стиль.
— Я ще більше заплуталась. Що ж тоді обрати мені? – подивилася на Бена таким поглядом, наче від нього залежало все моє подальше життя. Підкреслила свою безпорадність. — Так набридло викликати таксі…
— Вам потрібні босоніжки. Вишукані… — зміїний погляд став ще їдучишим. — Такі ж, як ви сама.
— Тоді покажіть мені, де тут, — кивнула на стоянку, — босоніжки?
Бен роззирнувся.
— Їх тут немає. Кабріолет – ось ваші босоніжки.
Ото завертів з аналогіями! Кабріолет. Все, на що я могла розраховувати у реальному житті – потаскана Ставута чи Таврон. Хм… як би він назвав такі тачки? Гумовими шльопками?
— Напевно, прислухаюсь до вашої поради. Відкидний верх… Хм, а чому б і ні?
— Ви того варті.
Ну тут гріх сперечатися. Звісно варта. І без тебе, йолопе, знаю.
— Дякую вам за все, — я узяла його долоню в свої. Насилу перемогла заціпеніння, коли помітила прозорий матовий лак на його нігтях. Та за такий манікюр наші хлопці йому б яйця відірвали! Відкусив зубами задирок, виплюнув на землю – ось і весь догляд. – Ви дійсно врятували цей вечір.
Бен облизав нижню губу.
— Але ж вечір тільки починається, — знизив голос. – Дозвольте пригостити вас коктейлем.
Стопе. Треба трохи поламатись, для правдоподібності.
— В мене видався важкий день. Краще, відкладімо це на потім.
Чудова нагода перевірити, чи зацікавився він мною. Якщо запропонує новий варіант – я його зачепила. Якщо ні, доведеться ще раз наголосити на багатстві і самотності.
— Боюсь, мені буде важко дочекатися це «потім». Маю інший варіант, сподіваюсь, він вам більше сподобається.
— О, здивуйте мене, Александр.
— Прогулянка Дніпром на яхті. Завтра.
Ну це вже краще за коктейль. Треба погоджуватись. Зрештою, коли я ще зможу покататися на яхті? Хоч буде, що згадати.
Кілька секунд я м’ялась, вивчала його обличчя, присоромлено відводила погляд, ніби у мені вирували сумління. В мене ж типу чоловік нещодавно вбився, не можна стрімголов бігти на побачення з першим ліпшим. Нарешті стала навшпиньки і прошепотіла йому на вухо.
#646 в Сучасна проза
#3712 в Любовні романи
#1772 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 14.06.2021