3 Руся

Я саме закінчила огляд своїх тимчасових апартаментів, коли у вікно постукали.

— От село, там же дзвоник є! – вигукнула.

Перетнула до біса велику кухню-студію, перейшла у вітальню й ледь не посивіла, коли наштовхнулася на мармурову статую. Таку хрінь розіб’єш – до пенсії не розрахуєшся. Поки дісталась дверей, вже й втомилась. Коли Коля казав, що поселить мене в апартаменти, то я не розраховувала, що вони будуть завбільшки з футбольну арену. От інша річ наша з дідом квартира: потягнувся у спальні – вперся носаками у ванну.

— Заходьте, тільки не на довго, — промовила, запускаючи пацанів всередину. — Мені взагалі заборонено приводити гостей.

Тява, Сява, Бодя і Вітьок запхалися в будинок й роззирнулись довкола.

— Щоб я здох… — промовив Сява, падаючи на диван. – Чьотка хата!

Хлопці погрузили на журнальний столик два пакети з АТБ.

— Ми принесли пивчанського і сухариків. Новосілля обмити.

— Чи твою репутацію помянути, — хмикнув Бодя. — Бо якщо хоч один вася дізнається про мутки з мусорами…

Він так і не наважився закінчити репліку, але то було не обов’язково. Я й сама відчувала загальне невдоволення ситуацією.

— А ви тримайте язика за зубами, і ніхто не дізнається! – не витримала. – Заливаєте, наче я добровільно на це пішла! Зрозумійте, мені не тільки за себе доводиться думати, а за свого діда. Хто його доглядатиме, якщо мене закриють? Ти, Бодько? Чи, може, хтось із вас, братків?

Я вирішила не розповідати пацикам, що їхні зади теж у небезпеці. Якби вони дізнались про це, то могли б з переляку таких дурниць наробити, що ніякі угоди не врятують. Краще не вплутувати їх у такі справи.

Вітьок підняв руки догори.

— Стопе, Русік, не кіпішуй! Треба, так треба… От зараз поляну намастиримо, посидим як належить. Перетремо… Тримай пивас.

Я відкрила пляшку, ковтнула життєдайної рідини. Аж на душі легше стало.

— Показати вам його? – згадала про фотки.

— Давай! – зраділи хлопці. – Подивимось, що там за фраєр.

Я дістала матеріали, які залишив Коля.

— Осьо… — розклала серед смітника на столі. – Алекс Бенн. Він же Сашко Бабак.

— Ти диви, який солоденький! Бляха, — скривився Вітьок. – Типовий нарцис. Його б для брутальності личком по асфальту протягнути.

Практично те ж саме подумала і я. Абсолютно не мій типаж чоловіків. Пацики в розтягнутих спортивках і то привабливіші. В них хоч характер відчувається, а цей… Вилизаний, штучний, ще й погляд, як у змія. Ну його нафіг з таким водитися.

— Мені теж не подобається, — промовила, забираючи фотографії, — але інші баби чомусь на нього ведуться. Навіть цікаво розкусити його… Може, чому навчуся.

— Дивись, Русік, сама в його сіті не попадись.

Я лише розсміялась.

— Все буде пучком. Спіймаю того красавчіка, віддам його копам і забуду про це, як про страшний сон.

— Так а давай ми поможемо? – підхопив Бодя. – Затиснемо, ребра полічимо і тобі готового доставимо.

— Ні-ні! Ні в якому разі.

— Обоснуй.

— Ви спалите контору, — закинула до рота жменю сухарів. – Тим паче я дію за вказівками. Шастаю по всіляких виставках, аукціонах… Ну, де зазвичай водиться еліта. Свічу фейсом… Розпускаю байки, ніби-то мій чоловік нещодавно склеїв ласти. Он завтра маю пертись на презентацію якоїсь тачки.

— Ніштяк робота, — замріяно промовив Сява.

— Спробував би сам! Вже верне від тих толстосумів…

Я мовчки допивала пиво, слухала споконвічні терки хлопців, але подумки була зовсім в іншому місці - з дідом. Він навіть не підозрює, в яку халепу встрягла його Русланочка цього разу. Мабуть, хвилюється… Якби я могла, то б забрала старого до себе. Хоч би побачив, як люди можуть жити…

—  Гаразд, братва, вам час малювати коня, — постановила я, коли галас почав набридати. – Не хочу, проблем. Давайте, прибирайте за собою це свинство й на вихід.

Хлопці невдоволено, але без сперечань піднялися на ноги. 

— Можна хоч посцяти у цьому царстві розкоші та блиску? - попросився Тява.

Пиво надовго не затрималося.

— Йди, тільки з біде не переплутай.

В бідолахи округлилися очі.

— Це там де яйця миють, — пояснив замість мене Бодя. Його проблески інтелекту інколи дивували. Відразу видно, що не дарма два курси в універі провчився.

— Краще вже потерплю… 

Я сжалилася над другом й таки провела його до вбиральні. Тим часом Вітя зібрав залишки снеків, щоб доїсти по дорозі додому, Бодя виніс сміття в контейнер, а Сява узявся протирати столик рукавом своєї олімпійки. Я спостерігала за цією ідилією і розуміла, що коли змогла приручити цих дворових котів, то з альфонсом впораюсь на раз-два.

- Ну ми погнали, - трішки ніяково сказав Бодя.

- Ага, бо ВІтьку не терпиться в свою "плойку" пограти, - усміхнувся Сява.

- Я не граю, - почервонів Вітя. - І не на "плейстейшені", а за компом...

- Понуху дивишся, - докінчивза нього Сява і гучно розсміявся своєму жартику. Вітя махнув рукою. Про його пристрасть до Ітернету знали всі, але від спроб пацика пояснити про токени, драйвера і ренджі ми вдало віджартовувались, бо звучало все дуже нудно.

— Тримайся, Русік, — побажали хлопці на прощання. – Якщо що, ми на районі. Ти тільки маяки.

— Добре.

Гості пішли, а я узялась готуватися до чергової вилазки у світ.