-4-

Опинившись у будинку судді, Морган обійшов кожен його закуток, зазирнув у кожну шпаринку, оглянув саме місце злочину і тільки потім поговорив з потерпілим та всіма іншими мешканцями будинку. 

Оглядаючи місце злочину Морган помітив, що за рамкою від картини лежить щось маленьке та золотисте. Взяв то в руку, попередньо вдягнувши рукавичку і кілька хвилин розглядав уважно. То була маленька літера “К”. Щось на подобі гудзика, який пришивають на одяг, як прикрасу. В будинку судді не було нікого з ім'ям, що починалося б на цю літеру, а отже річ належала злодію. Принаймні, він на це сподівався. Бо, доказів бракувало, як і слідів, котрі б вивели його на злочинця. Бо шукати Санта Клауса серед таких же Сант в різдвяний період вже саме по собі було безумством.

Морган скривив пику, ще раз оглянув кімнату та поставив знахідку в пакет, згодом засунувши його в кишеню. Одного разу повернувшись до відділку, він обов'язково дасть завдання комусь з молодих, аби визначили марку, виробника, де продавалося чи ще продається щось схоже на цей гудзик. Будь-яка інформація може бути корисною і він нею скористається. Бо літню відпустку він заслужив, щоб там бісів О’хара не казав. 

Розмова з суддею Маккалістером, як і з його родиною, на жаль, нічого не дала. Вони всі були в гостях у друзів з ночівлею. Сам Маккалістер зрозумів, що його пограбували лише під кінець дня, коли йшов у вітальню, аби подивитися новини на величезній п'ятиденний дюймовій плазмі, і не побачив на стіні свою улюблену картину. А за нею і свій скарб. Перечислювати, що саме вкрав злодій суддя не став, лише сказав, що хтось добряче нагріється на ньому. 

— Не для протоколу, — шепнув він, схиляючись у бік Моргана, — Я сподіваюся на вашу лояльність, Суейзі, бо капітан О’хара про вас добре відзивався. І ви не будете розповідати про деталі цієї справи репортерам, ми розуміємося?

Морган кивнув, куди ж зрозуміліше. А про себе подумав, що не тільки Санта Клаус тут злодій, а й дехто інший. 

— От і чудово, — суддя плеснув його по плечу, — Можливо, бажаєте віскі?

— На роботі я не п'ю, — відчеканив Морган, його терпіння мало певні обмеження і тут він вже затримався, пора відчалювати, — І, вибачте, але поспішаю. 

— Гаразд. Спіймайте його, Суейзі і зробите нам всім велику послугу. 

Морган кивнув, потис судді руку, хоча міг би  обійтися без цього і рушив на вихід. Про знахідку нікому не сказав, бо хтозна, чи суддя сам себе не пограбував, аби замести сліди від того, що сам колись привласнив. 

Після огляду будинку судді, Морган вирішив повернутися у відділок та навести деякі справки. Та на паркінгу на нього чекав сюрприз — Моніка Крейз з ‘Дейлі Ньюз” у всій красі. Жінка вона, звісно, була доволі симпатичною: біляве волосся, великі зелені очі та довгі ноги в цій короткій сукні робили її ще більш привабливою, але от язик… Він її до добра не доведе. Надто вже вона зухвалою була та багатьом заважала. Однак, Морган сподівався, що вона вчасно зупиниться і йому не доведеться розслідувати злочин скоїний з нею. 

— Детектив Суейзі, — не встиг він вилізти з авто, як поруч опинилася Моніка. Закліпала довгими віями, усміхнулася грайливо від чого десь під ребром у нього зашкрябало, але Морган лише хитнув головою та закривши дверцята, попрямував до відділку. У нього не було часу на пусті балачки. 

— Лише кілька питань… — мовила репортерка, йдучи слідом. 

— Я не даю коментарів, жодних, — беземоційно мовив, не оглядаючись. Та Моніка не відставала, навіть попри те, що її взуття слизгало на погано розчищеній доріжці. 

— Але ж ви не знаєте, що я хочу запитати, — не вгавала вона, і зрештою, таки наздогнала його, вхопила за рукав куртки і потягнула на себе. Зухвала, самовпевнена, язиката репортерка тепер роздраконила його не на жарт. Морган різко обернувся, потягнувши руку назад і мініатюрна Моніка полетіла вниз. Благо, детектив зреагував відразу, зробив крок вперед, підхопив білявку за талію та поставив на ноги, невдоволено зиркаючи на неї з-під лоба. 

— Ніколи не роби так. Більше ніколи, — гримнув на неї, здійнявши свої темні брови, — Це може бути розцінено, як напад на офіцера. 

Та Моніка була не з лякливих і махнувши разок другий довгими нафарбованими віями, мило прощебетала:

— Можу загладити свою провину пригостивши вас обідом? — в її погляді танцювали бісики, — І кавою?

Він підтис вуста докупи, зиркнув на годинник на телефоні і згідно кивнув. Знав, що мабуть, пошкодує про це своє рішення, але голод переміг у цій битві.