Розділ 3. Полювання.

- Я знаю, як спіймати хакера! – радісно забігла в кабінет начальника на нараду, ледь не перевернувши стільця біля столу.

- Ми раді Вашому ентузіазму, але легше, бо так і травмуватись можна!- розсміявся Михайло Степанович, разом із Сашком.

Лиш Данило Іванович сидів надутий, як сич.

- Гадаю, що Ваша ідея варто того, щоб спізнитись на 15 хвилин, - зле промовив він.

- Уважно слухаємо, - махнув рукою на вільний стілець начальник.

- Ми не там шукаємо!- радісно вмостилась за стіл. – Ми шукаємо злодія в місцях, де він знімає кошти, а потрібно шукати там, де він їх витрачає!

- Поясніть, - суворо зиркнув на мене заступник.

- Цілком зрозуміло, що він людина молода, отже має десь розважатись, відпочивати, робити дорогі покупки, - почала пояснювати свій здогад. – Уявімо, що він ніколи не мав таких статків, але тепер має. Що він зробить в першу чергу?

- Особисто я, - роздумував у голос Сашко, -  купив би собі дорогу квартиру в новобудові, шикарну тачку і «тусувався» у дорогих клубах.

- От і я про це!- радісно підтримала його. – Саме там і треба шукати!

- Ви хоч уявляєте, на хвильку, скільки людей щодня купують дорогі машини й  квартири? – скривився Данило Іванович. - І не завжди можна перевірити джерело їх доходу.

- Квартири і машини нас не цікавлять!- поспішила перебити, доки він і цю ідею не знищив у зародку. – Заклади – ось наша ціль! Там усі знають одне одного і обов'язково спостерігають за новенькими, тими хто нещодавно долучився до «еліти».

- Цікаво, - поглянув на мене начальник.

- Нам потрібно шукати інформацію про нашого злодія саме там. Спостерігати, розпитувати молодь чи не знають вони когось новенького, хто нещодавно став посилено смітити грошима. Це чужа для них людина, тому він обов'язково має опинитись у полі їх зору.  

- А скільки таких закладів у Києві? – скептично поглянув на мене заступник.

- Приблизно до десяти, - прийшов мені на допомогу Сашко. – Це тих про які я знаю і куди мене із моєю зарплатнею навіть не впустять.

Ми втрьох здивовано поглянули на нього.

- Що? – зніяковів напарник. – Дороге життя нам державним службовцям не по-кишені. 

- Це гарна ідея! – трохи подумавши, констатував Михайло Степанович. – От саме цим Ви з Олександром і займетесь. Гроші на всі виходи в клуби та одяг виділимо з бюджету спецоперацій. Починаєте сьогодні. Складайте список закладів і гайда.

Сашко засяяв від радості, а я геть оторопіла.

- Я не можу!- заперечно похитала головою. – Я не вештаюсь по таких місцях і взагалі – це не моє!

- А чиє? – іронічно запитав Данило Іванович. – Ви що пропонуєте нам з Михайлом Степановичем на танполі віджигати і коктейлями заливатись? Ви ж самі сказали – заклади для молоді!

Так, сказала і розуміла, що він правий. Було б дивно зустріти у таких місцях чоловіків їх віку, що розважаються, як знавіснілі.

- Легенда така, - продовжив Михайло Степанович. – Ви з Олександром брат і сестра, які щойно повернулись із навчання з Європи. Ваші батьки у 90-ті виїхали за кордон і там залишились. Мають свій бізнес із виробництва харчових продуктів, скажімо – сироварню, десь в Швейцарії. Тонкощами сироваріння елітна молодь, навряд, зараз цікавиться, тому цілком може не знати і не чути про вас. Мають повірити. Ви ж повернулись на Батьківщину, бо бажаєте познайомитись із землею, де виросли усі покоління ваших предків. Такі собі канікули на літо-осінь.  Усе інше придумаєте по ходу операції.

Діватись нікуди. Наказ є наказ. У той же день нам з Сашком видали по картці з купою грошей, айфону останньої моделі і відправили обох по дорогих бутіках. Для прикриття видали машину - новеньку чорну Ламборджині. Прямісінько із салону підігнали на орендовану шикарну віллу у Конча-Заспі. Для підтримання легенди, тепер ми з напарником маємо жити саме тут. Виявилось, що  гроші дійсно творять дива. До вечора, я була вщент багата і красива. Салон зі спа-процедурами перетворили мене на модельку із журналу, а одяг, підібраний вмілими спеціалістами бутіків - у королеву будь-якого клубу. Правда, приталена срібляста сукня на бретелях, що ледь прикривала стегно, трохи бентежила. Проте, Сашкові аж мову відняло, коли він побачив мене, тому довшу одягати не буду – хочу побути «ефектною», хоч зараз, коли є шанс. Окуляри замінила прозорими лінзами і тепер шкода, що мій колишній не бачить мене – кусав би лікті!

Ми з Сашком усе обмізкували і дійшли висновку, що за вечір можна «плідно відпочити» лише в одному клубі. Треба наладити зв'язки, посидіти кілька годинок, поспілкуватись, завести друзів. У списку таких закладів назбиралось вісім. Якщо «тусуватись» лише по вихідних, то на завдання піде, майже, місяць. Не знаю радіти мені чи плакати - не по мені таке життя!

По дорозі до клубу в мене задзвонив телефон у сумці.   

- Привіт, красуне, це Вік! – знайомий оксамитовий голос у трубці враз привів до тями. Я зовсім забула про нього. – Куди заїжджати?

- Вибач, Віку, - зніяковіло пролепетала під пильним поглядом Сашка. – Сьогодні я не зможу з тобою зустрітись і завтра теж. Давай якось зустрінемось у будній день.