Розділ 1. Ранок добрим не буває.

- Доброго ранку, що бажаєте? – приязно посміхнулась білява дівчина у фірмовому капелюшку кав'ярні «Запашна кава».

- Амерікано з молоком і цукром, - механічно відповіла їй, гортаючи стрічку новин на своєму смартфоні.

Сьогодні понеділок, тому кав'ярня рясніла людьми, що вишукувались за ранковим стимулятором. Завдяки вправному обслуговуванню білявки, черга рухалась швидко. Раптом, хтось штовхнув мене рукою. Озирнулась.

- Перепрошую, - посміхнувся чорнявий високий юнак у чорному худі з капюшоном та світлих джинсах. – Я займав чергу перед Вами, – він нахабно протиснувся повз мене та став першим.

- Мені шкода, але я вже встигла замовити,- збрехала й оком не змигнув, холодно посміхнувшись. Шкода мені не було ні на секунду – нехай стоїть, як і усі.

- Ну й нехай! Такій чарівній дівчині, за щастя поступитись у черзі! – продовжував до мене загравати молодик із синіми, як небо очима.

Чарівна! Це були неприкриті лестощі з його боку, оскільки у своїх двадцять п'ять я була реалісткою і такого про себе сказати не могла. Я не красуня, але й не страшко - звичайна дівчина, яких мільйони.  Хоч і мала від природи гарне довге каштанове волосся, струнку талію та темні очі, але на цьому моя краса закінчувалась. Ніс з горбинкою, невеликий рот і великі рогові окуляри - були значними мінусами у власній зовнішності. Я б з легкістю могла  піти до салону та збільшити косметичними процедурами губи, щоб вирівняти пропорції обличчя, не закладати пишне волосся у тугу гульку і носити лінзи. От тоді дійсно могла претендувати на «красуню». Але мені не до цього – часу немає і бажання. Я й так собі подобаюсь, а до думки оточуючих мені байдуже.

- Ваше амерікано з молоком і цукром! – видала мені замовлення дівчина.

- Я заплачу, - швидко витягнув гроші юнак, променисто мені посміхаючись. - Штовхнув Вас ненароком, тож дозвольте, хоч так принести свої вибачення.

- Я сама в змозі заплатити за свою каву!- обурено дістала з гаманця гроші та поклала на стійку.

Чимдуж вийшла з кав'ярні та попрямувала, як ошпарена, до службового авто. От вміють ці чоловіки зіпсувати зранку настрій! Чарівна дівчина! Якби сказав  «мила дівчина», то я б не так реагувала, а так не навиджу брехню! Взагалі, останнім часом, не полюбляю цих залицянь. Нещодавно лиш вийшла із складних стосунків з хлопцем. Два роки тріпав мені нерви, тому тепер з презирством дивилась на усіх чоловіків, особливо тих, хто намагався загравати зі мною. Олег так вивертів мені душу своїми зрадами, що тепер навіть не знаю, коли взагалі подивлюсь на цих «кобелів». На останок ще й «сірою, нудною мишою» обізвав. Ну так, де мені до його «модельок»?! Але це таке- хай живе собі, як хоче! Більше його немає у моєму житті, отож уже легше. Але два роки - коту під хвіст! Я думала, що  це кохання на все життя, одружимось невдовзі, а виявилось, що йому просто було зручно жити у моїй службовій квартирі, не витрачаючи кошти на наймане житло. Негідник!

До роботи було хвилин десять, але, як на зло, на проспекті Перемоги потрапила у затор. Машини рухались повільно. Через десять хвилин «тягучки», нарешті, переді мною замаячів світлофор. Раптом, нахаба на чорному мотоциклі Хонда, підрізав мене, вклинившись на мою полосу, без попереджувального сигналу фарами. Я стрімко натиснула на гальма, сіпнувшись вперед. Кава, яку якраз тримала у руці враз вилилась на білу блузку, обпікши брудною плямою в районі грудей. От лихо, не любила цих кришечок на стаканчиках, от тепер і маєш!

- Падлюка! -  відкрила вікно, обурено прокричавши мотоциклісту попереду.

Неочікувано, він обернувся і від'їхав назад, порівнявшись зі мною. Підняв скло шолома і посміхнувся синіми, як небо очима. Це ж той залицяльник з кав'ярні!

- Вік, - відрекомендувався чоловік ,- приємно познайомитись!- перемістив погляд на мою блузку з плямою. – Треба бути обережнішою! – розсміявся і рвонув уперед на зелений сигнал світлофора.

Мені відняло мову! Він ще й насміхається! Позаду почула невдоволені сигнали водіїв. Прийшла до тями і, поставивши пустий паперовий стаканчик в дверцята, подалась на роботу. Поглянула на годинник – не встигну заїхати переодягнутись, а спізнюватись не можна. Начальник не терпить запізнень. Мушу їхати, як є.  

- Ірино Олексіївно – це що новий тренд у моді? – здивовано поглянув на мою брудну блузку начальник і ще дві пари очей у його кабінеті.

На нараду запізнилась на п'ять хвилин, але цього достатньо, щоб мені попало на горіхи. Досвідчені очі слідчих помітили кавову пляму на блузі, хоч я її і ховала за папкою з документами. Надіялась, що за столом не буде видно – дарма.

- Невдалий ранок, - сумно пожалілась.- Якийсь недоумок підрізав мене на світлофорі на своєму байку без попереджувального проблиску фарами.

- Номера запам'ятала? – занепокоєно поглянув на мене Сашко - мій одноліток і напарник по розслідуваннях. - Передамо інформацію поліції, нехай випишуть штраф за порушення правил перестроювання. Буде знати!

- Не запам'ятала, - сумно схилила голову.  

- Що ж Ви так? – по-батьківськи суворо відчитував Михайло Степанович - начальник відділу. – Ви слідчий поліції відділку розслідувань кібер злочинів і не запам'ятали чотири цифри?

- Та нехай уже! – знервовано поглянула на присутніх. – Вам усім, що немає чим перейматись?

Чоловіки за столом переглянулись та потиснули плечима.