Розділ 48

Я сиділа у вітальні, підібгавши ноги під себе, і відстороненно слідкувала за екраном телевізору, на якому Месники на чолі з Капітаном Америкою, йшли у вирішальний бій із Таносом. 

Я любила цей кіновсесвіт, і була в захваті від нього, але зараз було трохи не до супергероїв. 

Відколи я сплуталася із перевертнями — моє життя нагадувало вибухи на полігоні, які б не розгріб навіть Тоні Старк. 

Після розбірки з Тимуром, Марк був дуже злий. Від його гарчання здається тремтіли усі вікна в будинку, а хлопці розбіглися по кутках. Влаштувавши розбір польотів своїм кошакам, і давши їм якісь настанови, він поїхав до Ужгороду. 

І тепер ми сиділи разом із Лілею у вітальні, дивилися "Avengers. End game", відверто нудилися та чекали на його повернення. Хотілося хоч якихось пояснень з його боку. Якихось здогадок, припущень. 

— Як думаєш, він поїхав через те фото? — пробурмотіла Ліля, гризучи сухарики, не відводячи погляду від екрана.
— Не знаю, — відповіла я. 

Це ж вона сестра цього телепня! Їй краще знати! 

Я вже майже задрімала під монотонне гудіння телевізора, як раптом заграла мелодія дзвінка мого телефону. Хто б це міг бути? Батьків, Тамару та начальство я завчасно попередила, що не матиму можливості бути на зв'язку певний час. А більше дзвонити мені нікому. 

Я натиснула на відповідь. 
— Ало? 

У динаміку почувся добре поставлений чоловічий голос, із характерним, закарпатським діалектом: 

— Здоров'я бажаю! Вас турбує старший слідчий кримінальної поліції, капітан Лемак Ярослав Іванович. Ужгородський райвідділ. Це Розанова Лея Олександрівна, айно? 

Я моргнула кілька разів, не одразу збагнувши, що відбувається.
— Слідчий поліції? Слухаю вас! — відповіла обережно. 

— Пані, та ви були вечором, двадцятого, у районі Боздошу, нє? Ми поникали камери — та й встановили вашу особу. Камери всьо кажут, айбо й не збрешут.  — коротка пауза. — Слідство вважає, що ви виділи момент нападу на того бідаку.

Я згадала той вечір. Згадала як прожогом бігла до проїжджої частини, подалі від того злощасного місця, та від того, як я тоді вважала, нелегального екзота-втікача. Тепер я знаю, що то був перевертень, тоді ж не знала до кого звертатися, чи йти в поліцію. А зараз усе це не має сенсу. Адже ніхто і ніколи не повірить мені, що то не дикий звір, а справжній перевертень. 

— Кхмм-кхм, — я прокашлялася в трубку. — так, я була там, Ярославе Івановичу. Але навряд зможу розказати щось корисне про цей випадок. Я злякалася, і швидко побігла до людей. 

— Пані, послухайте ме добре, — тон став суворішим. — Уто не вам рішати — маєте ви што казати, чи не маєте. Ваш обов’язок, як порядної гражданки, — дати показання. Навіть як вам здається, же то нич не варте. 

А потім м’якше додав:
— Бо, знаєте як, іногда саме такі дрібниці рішают всьо. Ми людей просто так не викликаємо. Ви були там тогди, коли нам треба. І мені потрiбно, аби ви прийшли на офіційну розмову. 

Яке щастя, що співрозмовник не бачив, як закотилися мої очі.
— Добре, Ярославе Івановичу. Я буду. Коли мені під'їхати? 

— Файно. Я вас жду нись, о першій годині — тринадцятій нуль-нуль, у відділку на Ворохіна.
Я вам вже вислав електронну повістку на імейл — маєте провірити. Там всьо вказано: дата, адреса, кабінет.
Як що — дзвоніть. Але, будьте ласкаві, ся не спізнюйте. 

Після цієї розмови я задумливо потерла підборіддя. Отже, о 13:00 я маю сьогодні бути в Ужгороді. Що ж робити? Марка немає, до Кості, після тої шиномонтажної витівки, я навіть підходити не буду — без наказу боса він мене і на метр від лігва не відвезе. 

Пішла пояснювати ситуацію Лілі. Спочатку вона вперлася, і навіть чути не хотіла про поїздку у райвідділ. Але після купи вмовлянь, купи моїх слізних клятв, що я не втечу, і що все буде добре, вона здалася. 

Довелося брати із собою п'ятьох накачаних охоронців, та змиритися із тим, що до Ужгорода ми поїдемо двома автівками. 

Коли ми опинилися перед сірою будівлею райвідділу, мені ще раз довелося переконувати всю свою свиту бульдогів, що буде дуже дивно, якщо в кабінеті слідчого з'явиться натовп людей. 

Трохи посварившись із ними, із виглядом переможця, я нарешті піднялася сходами. Сама, без настирливого супроводу. 

Поблукавши сірими і нескінченними коридорами, я зізналася собі, що не можу знайти кабінет. Треба терміново когось знайти, і попросити вказати дорогу. 

На мою вдачу, в кінці коридора я побачила якогось хлопця, вдягненого у поліцейську форму. Я полегшено зітхнула, і кинулася до нього:
— Вибачте, я трохи заблукала! Мені на першу годину призначено зустріч із старшим слідчим кримінальної поліції, Лемаком Ярославом Івановичем, у 37-му кабінеті. Але я ніяк не можу знайти його. Допоможіть, будь ласка! 

Хлопець приязно посміхнувся мені.
— Пак ходіть за мною. Я вам сийсь кабінет покажу. 

Я вдячно кивнула, і рушила слідом. Бо трохи задовбалася бродити тими коридорами, ще й на годиннику вже було 13:15. 

Автоматично прискорила ходу, щоб не відставати, і порівнялася із поліцейським. Встигла лише помітити щось біле у його руці, та відчути щось схоже на укол, — як світ перед моїми очима зник.