Розділ 46

Байк різко затормозив серед непроглядних золотих дерев.
Марк різко зіскочив із нього і подав мені свою псевдо-джентельменську лапу. Але дражнити звіра мені не хотілося, тож я скорчивши покірне обличчя, вклала свою долоню у лапу цього чудовиська. 

— Де це ми? — спитала я озираючись. 

Поки я роздивлялася ліс навкруги, Марк підійшов до Харлея, і почав щось діставати зі шкіряного кофра збоку. 

— Ми у лісі, — відповів він, навіть не глянувши. — Початок полонини Боржава. Колись я візьму тебе сюди політати на пароплані. 

Я широко відкрила очі.
— Ти літав на пароплані? 

Марк потиснув плечима, розгортаючи пакет.
— На цьому хребті часто проводяться польоти. Треба тільки бронювати заздалегідь. Але, коли маєш гроші — проблем нема. — Він підморгнув. — Є ж певний плюс у тому, щоб бути мажориком, правда, крихітко? 

Не встигла я і оком змигнути, як на траві вже був розстелений картатий плед. А на ньому серветки, дві тарілки із тонко нарізаними соковитими стейками, два келихи і пляшка. 

Трясця! Замість того щоб хаяти цього ікластого викрадача, я сиджу із ним на ковдрі, смакую м'ясцем, і запиваю червоною рідиною з келиху. М-м-м! Стейк що треба! Прямо як я люблю, ступінь прожарки — Rare, майже сирий. 

Я покосилася на Марка. Цікаво, а він їсть стейк Rare, бо йому просто до смаку, чи то йому пантерська сутність диктує?....Хижаки ж їдять сире м'ясо. Гм... 

— То що, крихітко, подобається сюрприз? — з лукавою усмішкою запитав він. 

Я хмикнула.
— Це ти так намагаєшся бути чемним і вихованим хлопчиком? 

Марк примружився, знімаючи м'ясо з виделки зубами.
— Слідую порадам сестри. А взагалі, якщо серйозно - хотів зробити тобі приємне. 

Я засміялася. 
— Островський, ти і приємне - слова, протилежні за значенням! 

Марк відклав келих.
— Крихітко, але ж я приваблюю тебе, і навіть не думай брехати! — він підсів максимально близько до мене. Настільки близько, що наші тіла торкалися. 

Я пирхнула, і трохи невпевнено відповіла:
— Не вигадуй. Ти зовсім не мій тип, я взагалі люблю брюнетів. З тату. Таких як Тимур. 

Ой *****! Навіщо я це сказала? Ну так, хотіла подражнити цього вухастого. Але помітивши його потемнілі очі та блискавичне приближення до мене, я дууууже пожалкувала про те, що ляпнула! 

Я в паніці смикнулася у сторону, але він тут же притис мене назад. 

— То кажеш, тобі до вподоби Тимур?

Його голос опустився до хриплого шепіту. Звук колихнувся вібраціями. Я відчула силу, що тисла на мою свідомість, лякала, і змушувала коритися проти волі!

Він нагнувся до мене, губи торкнулися вуха. Вага змістилася, притиснувши ще сильніше, а рука опинилася на стегні, стискаючи мене наче ляльку, яка знерухомлена, і не в стані чинити опір ментальному наказу.

У животі щось стислося, а мозок з відчаєм опирався чужому тиску. Я зібрала останні сили.

— Відпусти, ти, маніяк хвостатий! 

Марк продовжив вести рукою по шкірі, викликаючи мурашки, і одночасно розглядаючи мене таким безсоромним поглядом, від якого щоки почервоніли. 

Спробувала вирватися - марно! Мої руки наче відмовлялися слухатися. Цей кремезний накачаний чоловік, просто насолоджувався моєю безпорадністю. 

Його низький, хриплий шепіт проникав під шкіру.
— Тихо, крихітко, ти вже і так сказала багато. Тепер говоритиму я. — Його долоня підчепила тканину. — Ще раз надумаєш згадати Тимура — знатимеш наперед, чим це закінчується. 

Він буквально навис наді мною, і засміявся низько, насолоджуючись моїм безсиллям. Я відчувала: ще трохи, і його сила альфи змусить мене підкоритися. І я не знала до якого краю дійде моя покірність — чи змусить мене оця сила, наприклад, стати навколішки?

— І знаєш, руденька, я... — Раптом його погляд впав кудись на ковдру поруч зі мною.
— Трясця! 

Там лежав його телефон. Він вихопив його й, блідніючи, почав дзвонити. 

Але, вочевидь цей хтось не відповідав, і це змушувало Марка нервувати. Він передзвонював знову і знову, аж поки я не витримала.
— Що сталося? Чому ти так різко схопився і дзвониш? 

Марк нервово провів рукою по волоссю. 
— В мене телефон був на беззвучному. Коли екран засвітився — на ньому було 23 пропущених дзвінків від Лілі. Аж 23!
— його обличчя було тривожним. — Ліля ніколи б не стала дзвонити стільки разів без причини! Щось сталося! 

Я намагалася заспокоїти:
— Може нічого страшного, просто раптово знадобилися ключі від чогось або ще щось таке? 

Але переді мною вже був не Марк. Хоч він і залишався у людській подобі, його очі блищали хижим вогнем, і у голосі звучала рішучість.