Розділ 45

— Островський, ти що, пропонуєш мені залізти на цю штуку? — я скептично обвела поглядом байк. 

Марк спустив трохи окуляри.
— Крихітко, сідай на мого залізного коня, і я подарую тобі задоволення! 

— Не зрозуміла, задоволення мені подарує твій залізний кінь чи ти? — запитала в'їдливо. 

Перевертень провів рукою по волоссю.
— Крихітко, він — моє продовження! 

Мені було і смішно, і одночасно ніяково від двохсенсовості нашої розмови. 

І я нарешті не витримала.
— Добре, пухнастику. Давай начистоту. З чого ти взяв, що я з тих драйвових дівчат, що полюбляють мотоцикли, швидкість та вітер в обличчя? 

— Яка ж ти капризна, дівчинко! Тобі ніяк не вгодиш! — Марк підморгнув. — Сідай вже! Хто зна, може, по дорозі зможеш втекти від мене? 

Я закотила очі. От скотина! Ще й знущається з мене! 

— Саме цього я і хочу, щоб ти знав! Але, Марку, це триндець якийсь, якщо чесно! Я боюся швидкості. А равликовою ходою на байках їздити не цікаво! Може залишимося тут? — я хитро глянула собі під ноги. — Капучино ще вип’ємо? Ну… тобто я вип’ю, а ти посьорбаєш? 

На лобі в цього падлюки прорізалася горизонтальна складка.
— До речі про капучино. Крихітко, а тобі не здається, що ти мені, ммм, трішки винна за ту капосну витівку на кухні? — пухнастик простягнув до мене руки. — Я от цього тобі не забув. 

Очі хижака спалахнули.
— А знаєш, може і справді залишимося? — він зухвало посміхнувся, роблячи вигляд, що чекає на відповідь. — То що, прямо тут вибачатимешся, чи підемо в твою кімнату? 

Ой-йой… що я наробила? Я своїм бажанням погратися добазікалася до того, що цей котяра вже натякає на вибачення натурою! Ага, зараз, то не я там побігла? Хай губу закатає! 

Я рушила до байка, піднявши руки у переможеному жесті:
— Добре-добре! Сідаю! 

Ще чого не вистачало! Ще подумає, що мені цього хочеться! Пффф. 

Глибоко зітхнула, збираючись із духом, і перекинула ноги через мотоцикл. 

Марк взяв шолом і зробив крок до мене. Повільний, майже лінивий. Я випрямилася, змушуючи себе зробити байдужий вигляд. 

Простягнула руку, щоб забрати шолом і вдягти, але він не дав. Підійшов ще ближче, явно із наміром самому його вдягти.
Його рука торкнулася мого волосся й, наче випадково, зісковзнула пальцем на підборіддя. Серце шалено забилося, і чомусь стало сухо у роті. А він продовжував тиснути, наче спеціально. Поки він зав’язував ремінці, моє обличчя було поряд із його грудною кліткою, і я бачила, як швидко вона здіймається. 

Марк наче навмисне довго перевіряв кріплення, ненароком торкаючись мого обличчя. Він стояв максимально близько. Настільки, що я відчувала запах його парфумів — такий приємний, що його хотілося вдихати із заплющеними очима. 

Тьфу ти, Леє! Знову за своє? Ще цю скотину нечесану нюхати? Зовсім збожеволіла?? Коли вже це закінчиться? 

— Довго там ще? — не витримала я. 

Марк схилив голову набік і глузливо відповів:
— Хіба можна спішити у питаннях безпеки, крихітко? 

Я почервоніла від роздратування й уже хотіла висказатися тому придурку, як він задоволено відступив і сам сів попереду. 

Рр-р-раз — і двигун задирчав, підіймаючи кубло диму. Тільки через кілька секунд я зрозуміла, що Марк мені щось кричав. 

— Що? Я не чую! — заволала я. 

Крізь шолом глухо чувся голос мажорчика:
— Вхопися міцніше за мене і тримайся! 

Так, на жаль, доведеться обіймати цього пройдисвіта. Бо інакше мізки ризикують витекти на асфальт. 

Я невпевнено обійняла Островського.
— Леє, крихітко, не соромся! Обійми міцніше, я не кусаюся! 

Я ледь не задихнулася від такої відвертої брехні. Що? Він не кусається? А хто мене тоді за шию вкусив? Дід Пихто? Але довго обурюватися в мене не вийшло: мотоцикл газонув, і ми вилетіли на дорогу, тільки у вухах завистіло. 

Я трималася за велетенську чоловічу спину Марка й, відкривши очі, дивилася то вправо, то вліво. Все-таки кайф, що я переїхала на Закарпаття! Справа і зліва височіли велети-гори, вдягнені в осіннє золото, а повз нас проносилися якісь кущі з червоними ягідками. Було страшенно гарно й… мені було так ніяково торкатися Марка… 

Мої руки обхопили його спину, а ноги міцно затискали його стегна. Я була впевнена, що він це відчував, бо під моїми долонями його м’язи напружено перекочувалися. 

Він був вражаюче привабливим на цьому металевому монстрі, і шкіряна чорна косуха йому дуже личила. Якби не обставини, не викрадення, не примус, не оці його перевертне-пантерські властивості, я була б зовсім не проти відносин із притягуючим власником елітного клубу. Але! Я боюся отого Стокгольмського синдрому! Я ж читала про нього. Ну його в баню: ненормально закохуватися в того, хто змусив тебе жити із ним! 

Отак, в роздумах внутрішнього конфлікту, я і не помітила, як хвостатий мажор звернув кудись у сторону ліса. Куди це він мене везе???