Розділ 44

Зачекавши якийсь час, я обережно визирнула головою у коридор. Наче пусто.
Осмілів, висунула тулуб і зробила перші кроки. Дивно, нікого! Зазвичай Марк товкся поряд, і всюди переслідував мене наче професійний сталкер, але зараз його не було. 
— Невже і справді пішов з кінцями? — пробурмотіла я собі під ніс. 

З його боку було б логічно повернутися із черговою заїздженою платівкою про те, що я належу йому, з цими владними притисканнями й фразочками. А тут — пустка. Хм. Навіть трохи шкода… У мене ж якраз був настрій трохи пограти. 

А втім, ще буде час. 

Що там цей хвостатий муркотун казав про обід? Щось покаже… У мене було передчуття, що то буде щось таке собі. Явно не з розряду приємних сюрпризів. Але, з іншого боку, треба ж мені якось розважатися тут. А головне — розвідувати територію. Ну бо як я збиратимусь утікати з цього місця, якщо навіть не знаю, що й де тут? 

Добренько, до обіду часу ще купа, піду в кімнату, трохи приберу.
Я ж не можу у чужому домі розводити такий самий срач, як у своїй квартирі. Хочааа… може, то й не така вже погана ідея? Якщо я почну розкидати речі, швиряти труси на люстри й кришити печиво на килими, Марку набридне і він вижене мене з цього котячого лігва!

Скаже:
«Крихітко, ти зіпсувала мені феншуй!» — і виставить мене за двері. 

Але ні. Це занадто оптимістичний сценарій. У нього знайдеться якась бідолашна хатня робітниця, і та розгрібатиме всі мої срачі. Фігова ідея. 

Зітхнувши, я все ж затіяла прибирання.
Поки складала речі, випадково знайшла у Лілиних речах жуйки Орбіт — ще й саме виноградні, мої улюблені. Не втримавшись, я закинула одну до рота й із задоволенням розжувала. Батьки колись дратувалися цією моєю звичкою. Що дипломований ветеринар, а ходить, як школярка, бульбашки надуває.
А мені байдуже. Любила — і все тут. Просто не звертала уваги на їх бурчання. 

Увімкнувши Skillet на телефоні, я поприбирала, а потім швиденько сходила в душ. Чистенька й свіжа, натягнула легінси та зручний светр. Хто його знає, куди цей нечесаний мене потягне? 

На швидку руку перекусила, запила все капучино, і запитала Поліну:
— Поліно, де Марк Богданович? 

Дівчина розгублено закліпала, наче щось згадала:
— Точно! Він же просив нагадати вам, що чекає на дворі. А я забула, от розтелепа! 

Я посміхнулася:
— Не переживайте, я така сама. 

І вже через секунду бігла сходами вниз.
Але в голові крутилися думки: невже Поліна теж перевертень? Чи він тримає у домі персонал зі звичайних людей? Ні, навряд, це було б ризиковано для зграї. Виходить, ця миленька дівчина, що так по-дитячому бідкалася, називаючи себе розтелепою, теж — хижа пантера? Ох, ніяк я до цього не звикну. Все ще здається, що я уві сні. 

Коли я опинилася у дворі, цей вусатий-полосатий зміг мене здивувати.
У всій своїй красі, нахабно усміхаючись, біля воріт стояв Марк. Він був вдягнений у шкіряну чорну косуху та чорні джинси. На очах — темні окуляри. 

Кошак стояв, спираючись на велетенський блискучий чорний Харлей!