Розділ 42

Коли я прокинулася, годинник показував пів на дев’яту. Спати більше не хотілося — тіло наче відлежало своє, але мозок уперто не давав відпочинку. Всю ніч снилося якесь любовне жахіття. То Марк із металевим шкребком для корів пробирається в душ і благально просить: «Вичеши мені шерсть, руденька». То Ліля підсовує ще одну порцію шашлику, а на тарілці — не м’ясо, а шприци з ветеринарними препаратами. То взагалі — я лежу на ліжку, мою талію стискає велетенська лапа, а до обличчя нахиляється морда пантери з жовтими очима, щоб поцілувати мене.
І який тут сон після такого кіно? 

Я позіхнула, злізла з ліжка, натягнула Лілин халат і вирушила на пошуки кухні та ранкової кави. 

Блукати довелося довгенько. Котедж виявився справжнім лабіринтом — то сходи, то коридори з дверима. Ох вже ці мажорики! Що ж робити? Здавалося, господарі цього палацу ще досі дрихли, персоналу теж ніде не видно. 

Але тут мене врятував запах. Свіжозварена кава сама привела мене туди, куди треба. Двері в кухню виявилися напіввідчиненими, і звідти лунав голос. 

— Так, Ренате, добре. Згоден. Але скажи постачальнику наступного разу завезти ще десяток отих зелених світильників. І поговори, будь ласка, із Сергієм. Який нічний клуб без діджея? Давай, на зв’язку! 

Невже він псуватиме мені навіть ранок? Ранки ж і так паскудні! Тихо почала відступати, бо втратила бажання іти за кавою туди, де тусується цей привласнювач кімнатний. 

Та не так сталося, як гадалося.
— Крихітко, не соромся, заходь. Я твій запах відчув ще коли ти на сходах підіймалася. 

Трясця! Не вийшло! Я невдоволено піджала губи й таки зайшла до кухні. 

— Недоброго тобі ранку! — огризнулася я. — А я дивлюся, в тебе гарний нюх! Може допоможеш — я тиждень тому улюблені шкарпетки загубила! 

Перевертень спокійно зробив ковток із чашки.
— А я бачу, ти не виспалася. Що, настрій паскудний? 

Я прошипіла:
— Усе завдяки тобі. Де тут кава? 

Він навіть не встиг відповісти, бо я вже помітила кавомашину і стрімко пішла до неї. Кілька секунд — і у мене в руках була довгоочікувана чашка ароматної рятівниці. Я гепнула її на стіл поруч із Марком, відчуваючи себе трохи краще. 

— Чуєш, Островський, — я кинула на нього погляд спідлоба. — Давно хотіла запитати. А ти щеплення від сказу собі робив? 

Він підняв брову.
— З якого це дива? 

Я цмокнула каву й із професійною холодністю випалила:
— Бо всі тварини, що мають доступ до людей, повинні бути щеплені. Щоб не було ризику зараження. Це елементарна профілактика. Знаєш, скажений вовк чи кіт — то така собі компанія для співжиття. 

— Тобто ти зараз натякаєш, що я — тварина? 

Я зробила серйозне обличчя.
— Я не натякаю. Я констатую факт.