Розділ 41

Провівши у гарячому душі ледь не годину, я нарешті помилася і, загорнувшись у рушник, узяла до рук фен. Гаряче повітря приємно сушило волосся, а я собі наспівувала під ніс пісню Океану Ельзи — «Лукава кішка».
А що? Я можу і дві години в душі просидіти, особливо якщо є келих чогось смачненького та арома-свічки. 

Вимкнула фен і втупилася у дзеркало. Волосся ще трохи вологе. Тамара б зараз влаштувала мені лекцію, що через недосушене волосся кінчики сіктимуться.
Еееех, Томка зараз у батьків у селі, і навіть не підозрює, у яку дупу я вляпалася. І я точно не хотіла її сюди вплутувати. 

Мугикаючи далі «лукаву кішку» під ніс, я розвернулася, щоб узяти одяг. І саме в цей момент двері раптово відчинилися. Я різко крутонулася, щоб побачити, хто це, і… рушник, у який я була загорнута, зрадницьки розв’язався і впав на підлогу. А я залишилася у чому мати народила. 

— Ааааа! — запищала я на всю ванну. — Не дивіться! 

— Оце так подаруночок! — пролунав голос цієї скотини зовсім поруч. — Неочікувано, але приємно. 

Я мало не задихнулася від обурення.
— Ти!!! Ти що, стежиш за мною?


— Загалом так, — нахабно відповів він, — але саме зараз… це чарівне співпадіння долі. 

Перевертень підійшов близько-близько. Мить — і я щільно притиснута до його тіла. 

Я нічого не могла вдіяти, моя незахищена нічим шкіра торкалася його шкіри, я відчувала його тепло, його дихання, і бачила, як його погляд спокійно встигає розгледіти все, що мені так хотілося прикрити. 

Я зашипіла:
— Відпусти! Негайно! 

Але цей нахабний кіт, замість послухатися, нахилився до мого вуха, і прошепотів:
— Без рушника тобі набагато краще. 

У мене всередині все стислося. Я рвонула назад, намагаючись вирватися, прикритися хоч чимось, але він продовжував нахабно тримати мене, ніби грався моєю безпорадністю. 

— Я дуже рада, що тобі подобається, мурло, але це не твоє! — вичавила я з себе, намагаючись хоч якось відстояти гідність. 

Він всміхнувся кривою посмішкою.
— Як же ти зараз помиляєшся! Кожен, чула? Кожен сантиметр твого тіла, твоєї плоті належить мені! Тільки мені! І знаєш... — він притворно-ненав'язливо почав гратися моїм волоссям. — Мені навіть так цікавіше. Підкорювати тебе крок за кроком. Таку непокірну, таку неслухняну...і водночас таку спокусливу. 

Мої щоки палали від сорому, а серце калатало. І саме тоді його губи знову опинилися поруч із моїм вухом. 

— Я не можу дочекатися тієї хвилини, коли ти підкоришся. Коли прийдеш сама. Визнаєш, що належиш мені. І моєму звірові. 

Я хотіла заперечити, хотіла відштовхнути і сказати щось гордовито-образливе, але він не став слухати. 

У його словах була якась одержимість, щось темне й дикe, від чого мороз ішов шкірою.
— Мій звір обрав тебе. — його голос був низьким, хрипким, але невблаганним. — Він відчуває тебе. Шаленіє від тебе. Ти моя пара назавжди, до самої смерті. Хочеш ти цього чи ні. І ти підкоришся моєму звірові так само, як і кожен член моєї зграї. 

На його руці різко проступили гострі кігті. Він з силою стискав моє плече, і в ту ж мить так само раптово відпустив.
Я захлинулася повітрям, відчуваючи, як по тілу біжать хвилі холоду й жару одночасно. 

А він, навіть не озирнувшись, просто вийшов із ванної, лишивши мене стояти серед пари, без рушника, тремтячу й розгублену.