Розділ 40

Так, Леє, тримайся! 

Островський вирішив сісти поруч, просто на диванчик, де вже зручно розташувалася я. Весь вечір, який ми провели після футболу у спілкуванні, він майже не відходив — завжди поряд, нахабно близько. Зі сторони це, напевно, і справді виглядало, наче ми пара. І це мене бісило не менше, ніж хвилювало. 

— Леє, тобі покласти ще шматочок? — Марк очікуючи, нахилився ближче, тримаючи щипці.
— Дякую, я не хочу, — відповіла сухо, хоча шлунок зрадницьки підтвердив, що «ще шматочок» був би дуже навіть не зайвим. 

Його пальці раптом торкнулися моєї руки — ніби випадково, але я чудово знала, що випадковостей з цим котярою не буває. Від легкого дотику по тілу прокотилися якісь ікри всім тілом. 

— То може у келих підлити? — тихо запитав він. 

Гм, після двох келихів голова стала легкою, сміх виходив сам собою. Ми з Лілею жартували, як старі подружки, сміялися над усім. Чоловіки теж підливали масла у вогонь, розважаючи нас. Хоч я і не хотіла цього визнавати, але вечір мені сподобався. 

І тепер, коли рука Марка торкнулася моєї, це мене раптом схвилювало.
Бо цього вечора я розслабилася, а він був дуже красивим і смішно жартував.
Бо в його очах стрибали бешкетливі вогники, і я занадто захопилася грою і цим вечором. Настільки, що на якийсь час забула, що знаходжуся тут проти своєї волі. 

— А ти, Леє? — долинув його голос, різко повернувши мене у реальність. 

— А? Що? — я кліпнула, бо зрозуміла, що загубила нитку розмови. 

Марк вже не торкався мене, а щось запитав, і чекав відповіді.
— А? Що? 

Марк хитро посміхався.
— А ти, скільки з математики в школі мала? — повторив він. 

Я закотила очі.
— Я? Ой, я жахливо знала математику! Завжди була гуманітарієм. А от з музики і малювання в мене завжди було «12». На українській літературі, коли була самостійна з написання твору, я могла за шістдесят хвилин написати твір собі та ще п’ятьом однокласникам. 

Ліля округлила очі.
— Ого! Напевно однокласники тебе обожнювали. 

Я трохи знітилася.
— Ну, не те щоб… Але хлопцям я подобалася. 

Марк хмикнув.
— Навіть не сумніваюся. 

Він узяв мою руку у свою, і дивлячись прямо мені у вічі, промовив:
— Давайте вип’ємо за цю руду красуню, яка так несподівано з’явилася в моєму житті, і… 

— І яка добре знає розрахунок дози ліків від глистів на масу тварини, — із вредністю перебила я. 

Ліля не витримала — заржала так, що аж сльози виступили, і поспіхом затулила рота долонею. 

Марк ніяк не зреагував. Лише ніжно провів великим пальцем по моїй долоні. Тіло відгукнулося миттєво: легке тремтіння пройшло крізь мене, змусивши вдихнути різкіше. 

Трясця! Якого я дозволяю цьому хвостатому пройдисвіту тримати мене за руку? І чому це викликає такі…трохи солодкі відчуття? Мені здалося, що я остаточно втрачаю останні мізки. Це ж довбаний Стокгольмський синдром! Довбаний Стокгольмський синдром!
Я читала про це. Нащо мені таке щастя??? 

Я різко видерла руку з його пальців, та все ж встигла побачити, як у глибині його жовтих очей спалахнули хитрі вогники. Він знав. Він усе бачив. 

Коли ми їхали додому, я весь час ловила його погляд у дзеркалі. І все це лише максимально підсилювало мій внутрішній конфлікт: ненависть боролася з небезпечним потягом. 

Так! Просто треба піти в душ, — твердила я собі. — Змити з себе запах цього вечора, випиті келихи, його жарти, його погляди… Змити те солодке тремтіння, яке лишилося від його пальця на моїй долоні. Гарячий душ і спати. Терміново!