Розділ 36

Аби хтось тільки знав, як я обожнюю морепродукти. Устриці, мідії, креветки, кальмари, восьминіжки — божеволію від цього! Ліля знала, як підкупити людину: її таця з морепродуктами відразу розтопила частину моєї напруженості. Ще кілька келихів — і мої плечі розслабилися, а мова полилася легко, ніби ми були подруги. 

— Лілю, ти обіцяла розповісти про Стіксів, — я відсунула келих і нахилилася ближче. — Це ж ваші вороги? І той Тимур — заклятий супротивник Марка? 

Вона закрутила в пальцях тонку ніжку келиха, задумливо дивлячись крізь напій.
— Розумієш, як саме почалася війна між нашими зграями, я й сама не знаю. Марк щось розмито казав, що це якось пов’язано з нашими батьками та батьком Тимура. 

Я підняла брову.
— Ваші батьки? 

— Ну так, — кивнула Ліля. — Колись мій батько і батько Тимура були вожаками наших зграй, і вони дружили. Між Райсами та Стіксами тоді й тіні ворожнечі не було. Тимур і Марк народилися в один період, і майже одразу стало зрозуміло, що вони майбутні альфи. Вони росли разом, навчалися, бешкетували… одним словом, були нерозлий-вода. 

Я, смакуючи креветку, примружилася:
— Серйозно? Твій шерстяний брат дружив із тим татуйованим буйволом? 

Ліля так заржала, що ледь не вилила келих на себе, прикривши рот долонею:
— Ще ніколи мій бразер не мав стільки прізвиськ! 

Я демонстративно схрестила руки. 
— Це ще квіточки. Ти не уявляєш, на що ще вистачить моєї фантазії та знань ветеринара. 

— О, ти ще розкажеш мені історії з твоєї практики! — захоплено вигукнула вона. 

Але я м'яко відвела розмову назад:
— То що там зі Стіксами? 

Ліля зітхнула, закусивши губу.
— Щось тоді трапилося між нашими батьками. Не знаю що саме, але дружбу розірвали назавжди, і зграї стали ворогами. — вона поправила волосся жестом, таким схожим на жест Марка. — А коли наші батьки виїхали до Німеччини, усе тільки погіршилося. Тепер Тимур і Марк ворогують так, ніби ніколи й друзями не були. 

Я відкинулася на спинку дивану.
— Але чому? 

— Не знаю, — знизала плечима вона. — Лише можу сказати, що останнім часом відбувається жахливе. У різних районах Ужгорода знаходять розірваних людей. У новинах пишуть про дикого звіра, але ми точно знаємо — це справа рук перевертня. Марк упевнений, що то Стікси, а Тимур переконаний, що винна наша пантера. І відносини ще більше загострилися. 

Я нахмурилася, силкуючись скласти пазл у голові:
— Але ж можна провести розслідування, знайти справжнього винного. 

Ліля гірко всміхнулася.
— Якби ж все було так просто. Насправді, деякі з адміністрації Ужгорода, знають що ми не люди. В нас є з ними свої домовленності. Однак, для більшості людей нас не існує, і це має залишатися так і надалі. А ці вбивства, можуть привести до того, що нас буде викрито як загрозу для людей, і це неабияк зашкодить нашій зграї, і принесе великі проблеми. 

Мій мозок хворобливо думав.
"Отже, адміністрація міста в курсі. 
Цікаво. " 

Ліля перервала мої роздуми, хитро посміхаючись:
— Досить про серйозне! Давай краще попліткуємо. Ну скажи, мій бразер тобі зовсім-зовсім огидний? Хіба він хоча б трішки тобі не подобається? Він же симпатичний. 

Шипучка вже остаточно розв’язала мені язика. Я відчула себе небезпечно відвертою.
— Як це пояснити… Він мені огидний через викрадення й те, що змушує жити з ним. Я ще досі в шоці від того, що перевертні взагалі існують. Але, — я безсоромно поставила лікоть на бильце дивана, — взагалі-то Марк дуже красивий. У нього гарні очі. І фігура класна, підкачана. 

Далі мене понесло. Я посміхнулася і заплітаючим язиком додала:
— І ще в нього така енергія… Чисто чоловіча, знаєш? Неймовірний потяг. І пахне він… класно. 

У кімнаті повисла важка тиша. Ліля округлила очі, а я раптом усвідомила, що сказала занадто багато. 

І тоді, як на зло, з глибини кімнати пролунав знайомий голос, глузливий і самовдоволений:
— Кхм-кхм-кхм! То значить, ти вважаєш мене красунчиком, який класно пахне, і тебе неймовірно тягне до мене? 

Я завмерла. Кров шумом ударила в скроні.
Трясця! Ні! Тільки не це! 

Я ледь не завила.