Розділ 30

Я не знаю, звідки він тут взявся. Невже не довіряє своїм охоронцям? Як же швидко! Він ніби передбачив кожен мій рух! Я просто впевнена, що він стежив із самого початку. Їхав позаду за нами, ховався в тіні, і знав, що втекти я все одно не зможу. Моя “втеча” була лише розвагою для мисливця, що впевнено йшов по сліду. 

— Трясця! Що тут коїться? Мені не потрібні проблеми! — злякано промовив водій, вчепившись у кермо. 

Я презирливо глянула на нього: який же огидний слабак. Рішуче смикнула ручку дверцят. Якщо вже зустрічі з цим монстром уникнути не вийде, то я хоча б маю виглядати гідно. 

Рвучко вийшла назовні. Вечірній холод неприємно торкнувся шкіри, але ще неприємніше звучав холодний голос: 

— Хай цей вилупок забирається звідси! 

Марк. Його голос пройшовся голками по тілу. Я кинула швидкий знак водієві, щоб не кидав мене саму. Але не встигла й моргнути, як Марк загарчав від люті: 

— Якщо ти зараз же не зникнеш, я розірву тебе на шматки! 

На його руках, просто на очах, проступили… кігті?! 

Водієві двічі повторювати не треба було: він схопився за ключ, розвернув машину так, що аж шини завили, і вже за секунду його червоні ліхтарі зникли за рогом. 

Я лишилася сам на сам. І мені стало страшно. Дуже страшно. Я знала — він відчуває це. Він чує мій страх, чує кожен нервовий вдих. Для нього це — музика полювання. 

Марк зробив крок уперед. Його кроки були неквапні, важкі, немов він насолоджувався тим, як я відступаю. І всередині мене щось вибухнуло — інстинкт кричав: “Біжи!”, але тіло не слухалося. 

Я відступала, ковтаючи повітря, а він — скалився. У посмішці було щось тваринне, голодне. І раптом — блискавично, майже нечутно, він опинився поруч. Його рука обхопила мою талію, стискаючи так, що дихати стало важко. Іншою він схопив мене за зап’ясток, обмежуючи рух. 

Я була зафіксована. Я була здобиччю. 

Він нахилився до мого обличчя, а його губи опинилися біля самої шиї. Теплий, гарячий подих обпік шкіру. Його голос — низький, хрипкий — прошепотів: 

— Хто дозволив тобі тікати, крихітко? 

Моє дихання почастішало. Я смикнулася, намагаючись вирватися, але все було марно. 

— Мені не потрібен твій дозвіл! — вирвалося крізь зуби. 

Марк дико розсміявся. Потім різко замовк, знову нахилився і гарячим шепотом торкнувся мого вуха: 

— Невже ти вирішила, що можеш все? 

Його пальці ніжно відсунули моє волосся з шиї. Ніжність була удаваною, фальшивою, бо в ній відчувалася загроза, прихована жорсткість. 

— Я мушу трохи спустити тебе з небес на землю, крихітко… — його шепіт просочувався в мене, змушуючи тремтіти від очікування наслідків. 

І раптом він відвернувся, а голос знову став різким, владним: 

— Взяти її! 

Дверцята авто відчинилися. Двоє здоровенних амбалів виринули з темряви, як тіні. Вони рухалися злагоджено, як дресировані собаки. Я не встигла нічого зробити: мої руки миттєво скрутили назад, холод металу наручників зімкнувся на зап’ястках. 

Я боролася, але марно. Моє тіло, наче безвольне, опинилося затиснутим між двома охоронцями. Я відчувала їхні руки, їхню силу, і свою безпорадність. 

За кілька секунд я вже була всередині авто Марка.