Розділ 29

Не гаючи часу, я кинулася до проїжджої частини. Викликати таксі через додаток я б точно не встигла — поки приїде, поки знайде адресу. А от спіймати живого таксиста — зовсім інша справа. Біля кіоску із цигарками завжди паслися кілька водіїв у пошуках клієнтів. 

І один з них якраз стояв, сьорбаючи каву з паперового стаканчика. 

— Будь ласка! — видихнула я, підбігаючи. — Я нереально поспішаю, треба швидко! 

Весь час оглядалася через плече, ніби вже відчувала гарячий подих переслідувача. У хижаків нюх гостріший за будь-що. Я ветеринар, і знаю: вовки відчувають запах здобичі за кілометри, а якщо Костя теж перевертень — то він мене знайде, хоч би я закопалася під асфальт. 

Водій не став розпитувати. Кинув стаканчик у смітник, розвернувся й заліз у свою KIA. Ключ повернувся у замку запалювання. 

— Куди летимо? 

— Ви їдьте, а я розкажу по дорозі! Тільки швидше, благаю! — я стискала кулаки, нервово роззираючись. 

Водієві двічі повторювати не довелося. Машина різко рвонула вперед, і ми вилетіли на головну дорогу. 

Поки водій набирав швидкість, я гарячково обдумувала наступні кроки. 
Шини БМВ проколоті ледь не наскрізь, тож наздогнати мене на автівці Островського, Костя не зможе. А поки він щось придумає — мене вже тут не буде. Спочатку хотіла поїхати до Тамари, але швидко зрозуміла, що ця ідея — дурня. Бо мажорик швидко нариє на мене досьє, і знатиме де шукати. А по-друге, не хочу втягувати у це подругу. 

— То куди мені будувати маршрут? — обернувся водій, відкриваючи додаток. 

— Давайте до автовокзалу! 

Мені треба просто зникнути з Ужгорода, хоча б на кілька тижнів. Гроші на картці є, за квартиру я вже заплатила. Лишалося тільки подзвонити на роботу, попросити Андрія підмінити мене. Я ж два роки не брала відпустку — мають дати. 

У цих нервових роздумах я й не помітила, як ми звернули на маленьку вузьку вуличку, що вела до автовокзалу. Ліхтарі світили тьмяно, а за вікном не було жодної живої душі. 

І тут — яскравий спалах. Спочатку я подумала, що це блискавка. Та ні — фари. Хтось увімкнув дальнє й влупив прямо нам у вічі. 

— Ти ж *****! Що робить цей придурок?! — роздратовано вигукнув водій. 

Я теж подивилася вперед — і кров у жилах похолола. На нас на повній швидкості нісся інший автомобіль! 

— О ні… — вирвалося з мене. 

Вулиця була занадто вузькою, щоб розминутися. Водій біля мене матюкався, щосили тиснув на гальма, але я розуміла — ми не встигнемо. Серце зупинилося, я прикрила голову руками й зіщулилася, чекаючи удару. 

Але замість цього — свист гальм, вереск шин. Чужа машина різко пішла юзом, лишаючи чорний напівкруг на асфальті, і встала поперек дороги, повністю перекривши нам шлях. Ми завмерли в кількох сантиметрах від його капота. 

Мовчання давило на вуха. Я ще не встигла відкрити рота, як дверцята того авто повільно розчахнулися… 

Я застигла.