Розділ 28

Всю дорогу я нишком кидала погляди на охоронця, який мовчки сидів за кермом. Його руки міцно тримали кермо, погляд був прикутий до дороги. 

Я кілька разів намагалася завести розмову, але мої спроби виявилися марними. 

— А як давно ви працюєте на Марка Богдановича? 

Охоронець навіть не здригнувся. Байдуже процідив крізь зуби: 

— Це конфіденційна інформація. 

От халепа. Небалакучий, коротше. І як мені тоді зрозуміти, наскільки він кмітливий і чи можу я його надурити? Я перебирала варіанти в голові, вигадувала плани втечі, але час спливав. 

Не помітила, як ми вже в’їхали в місто. Ужгород зустрів нас яскравими неоновими вивісками, сміхом з відкритих літніх терас і запахом кави. Наче звичайний вечір, але, після інформації, яку на мене вилили, я повернулася сюди зовсім іншою. Здавалось, минув місяць, а не кілька годин. 

Біля мого під’їзду було тихо. Лише самотня лавочка під ліхтарем. 

Я глибоко вдихнула й повернулася до Кості, який саме паркував машину. 

— В мене є година? 

Охоронець кивнув. 

— Так. Але бос наказав слідкувати за часом, та наглядати за вами. 

Оце вже точно в мої плани не входило! 

Я спробувала лагідно, по-жіночому, натиснути на його броню: 

— Слухайте, Костянтине! Наглядати за мною зовсім не обов’язково. Почекайте в машині, я швиденько зберу речі та спущуся. 

Він нахмурився. 

— Марк Богданович наказав наглядати. А його накази не обговорюються. 

Я зобразила розуміння, хоча всередині мене душило роздратування. 

— Добре, Костянтине, я вас зрозуміла. Тільки… мені треба купити деякі особисті речі. Бо вдома вони закінчилися. Може, я піднімуся до себе, а ви тим часом швиденько поїдете й купите? — я захлопала віями, як школярка, яка викручується перед вчителем. — А потім повернетеся до мене. 

Він почухав потилицю, замислився. Уже маленька перемога. 

— Давайте краще ми зберемо ваші речі, а тоді поїдемо разом у магазин і купимо те, що вам потрібно. 

О ні, красунчику, так справа не піде. 

Я увімкнула всю свою артистичність. 

— Костянтине, серед тих речей є справді необхідні. Але вони продаються у таких магазинах, які ось-ось зачиняться. Я не можу без них! — я зробила жалібні очі. — Ну будь-ласочка! Ви поїдете і скупитеся — одною ногою там, одною ногою тут. Ніхто й не знатиме! А я ще й перед босом похвалю вас, бо я без тих речей як без рук! 

Охоронець знову почухав голову й нарешті простягнув мені свій телефон. 

— Добре, напишіть мені список у замітках. І номер телефону залиште, щоб я мав із вами зв’язок. І ще… — він раптом зніяковів, навіть кашлянув. — Чи можу я спочатку скористатися вашою вбиральнею? 

Вбиральнею? Невже сама доля дала мені такий шанс? 

— Звісно можна! Ходімте, я живу тут, на першому поверсі. 

Ми зайшли в квартиру. Тільки-но за Костею зачинилися двері ванної, я миттю зірвалася з місця. На кухні схопила першого-ліпшого ножа — гострий, зручно ліг у долоню. І, не гаючи жодної секунди, вискочила надвір. 

Серце гупало в горлі, руки тремтіли, але я з усієї сили вгатила лезом у шину БМВ. Повітря з шипінням вирвалося назовні. Я штрикала ще й ще, по колу, не зупиняючись. Не гаючи часу, почала штрикати інші шини, гостим лезом, як попало. Роблячи свою справу, я, не без задоволення думала про те, скільки коштує ця БМВ, яку, вочевидь, так полюбляє Островський. 

Проштрикнувши усі шини, я не стрималася, і наостанок зробила кілька здоровезних глибоких подряпин на дверцятах та бампері. 

— Одну справу зроблено, — прошепотіла я. — Тепер далі...