Розділ 27

Марк дивився на мене якимось дивним, важко зрозумілим поглядом. І раптом я почула його глухий сміх. Він був вібруючий, ніби десь всередині в нього справді сидів звір, що тішився моїм бунтом. 

— Яка ти гостра на язик! Як перчик. Мені це дуже до вподоби, крихітко. Про таку дружину годі й мріяти! 

Мене аж розривало від ярості. Він ще й глузує?! 

— Закрий свого рота і досить базікати про шлюб, пухнастику! — я зашипіла як кішка. — Негайно відвези мене додому! 

— Звісно, відвезу, — хитро скривив губи Марк. — Щоб ти зібрала свої речі! 

Ну все. Я вже уявила, як хапаю найближчий горщик із петуніями і розбиваю йому об голову, а потім біжу звідси щодуху. Та не встигла. 

Двері будинку різко розчинилися, і до нас похапцем кинулася Ліля. Схоже, вона встигла стати свідком нашої мильної драми. 

— Що тут відбувається, Марку? — схвильовано глянула вона то на мене, то на нього, а потім рішуче поставила руки в боки. — Хоча, можеш не пояснювати! Я все чула і бачила! Трясця! Навіщо ти тиснеш на неї? Вона щойно дізналася про наше існування, а ти поводишся з нею, як із заручницею! 

Мажор відказав, навіть не глянувши у її бік: 

— Це не твоя справа! Іди в дім! 

— Нікуди я не піду! — Ліля виглядала наче його зменшена копія. — І не смій використовувати проти мене силу альфи! Бо твоя сестра зараз рятує тебе від помилки! 

Марк не на жарт роздратувався, і нарешті-таки глянув на неї своїми потемнілими очима. 

— Немає ніякої помилки. Лея моя пара, а отже, за законами зграї вона моя дружина і житиме зі мною! 

Ліля схрестила руки на грудях, наче адвокат. 

— Саме так! За законами зграї. Але ця дівчина — НЕ член твоєї зграї, і навіть будь-якої іншої. Вона звичайна людина, яку привезли, шокували видовищем чогось неможливого і тепер силою привласнюють! Хіба ти не бачиш, як це виглядає з її сторони? Ти хоча б спробував почати з малого — запросити на побачення, подарувати щось, бути нормальним хлопцем, а не корчити тут диктатора?! 

Марк на секунду прийняв винуватий вигляд, але вже через мить, його обличчя швидко знову застигло у звичній жорсткій масці. 

— Серйозно, Ліля? Побачення? Ти не бачиш, у що ми вляпалися? Якийсь перевертень влаштовує криваве вбивство. Навколо шниряють Стікси! І ти, сподіваюся, не забула, хто в них альфа? — він кивнув у мій бік. — Тимур запав на неї. І тепер не залишить у спокої, поки не дістанеться до неї! Досі думаєш, що замість сховати її, гарною ідеєю буде вечеря при свічках? 

Про що це він? Моє серце завмерло. Невже той божевільний із клубу досі десь чатує на мене? 

Ліля втомлено потерла перенісся та зітхнула: 

— Не знаю. Можливо, вам піти на компроміс? 

Її очі перевелися на мене. 

— Леє, може ти трохи поживеш у нас задля своєї безпеки, а Марк пообіцяє вести себе весь цей час пристойно, шанобливо й галантно? 

Я вже розкрила рота, щоб вліпити різку відмову, та потім… подумала. Прикинутися покірною овечкою зараз — єдиний шанс бодай трохи виграти часу і, можливо, втекти. 

Тому я розтягнула губи у приязній усмішці: 

— Я думаю, такий компроміс мене б влаштував. Але — якщо ненадовго! 

Марк прищурився. Вочевидь, він щось запідозрив. Бо ще хвилину тому я була язикатим стервом, а тепер — мила, тиха дівчинка. Я б і сама собі не повірила. 

Він заговорив повільно, виділяючи кожне слово: 

— Тож, ти готова погодитися, крихітко? Ти будеш жити тут, а я буду милим та уважним? 

Я посміхнулася ще ширше, фальшивою посмішкою. 

— Ну звісно. Просто треба було бути ввічливим із самого початку! 

— Тоді… — він зробив крок, і відчуття було таке, ніби стіни навколо подвір'я раптом зсунулися. — Ти зараз сядеш у машину, і Костя відвезе тебе додому зібрати речі. А я чекатиму на тебе. 

Моєї радості не було кінця. Невже все ж вдасться відкараскатися від нього? 

— Якщо ви кажете, що у місті небезпечно і краще зробити так, то я погоджуюся. Хоча, мені не дуже цього хочеться, — я зобразила смиренність, хоча всередині все горіло.
Погляд Марка ковзнув по моїх губах, з яких щойно злетіла брехня. Його очі темно зблиснули. 

— Добре! — він різко кивнув. — Тоді я викличу його. Але май на увазі: в тебе буде мало часу! — його погляд ковзнув на зап’ясток, де блиснув годинник. — О 19:00 ви маєте бути в Ужгороді. На збір речей в тебе буде година. Тож о 23:00 я чекатиму на тебе у лігві. 

Я притворно-покірно кивнула. 

І вже за кілька хвилин сиділа, пристебнута паском, у салоні чорного БМВ. Гравій бризнув з-під шин, і машина рвонула вперед. 

Я заплющила очі й прошепотіла сама собі: 

— Леє, головне зараз — дістатися додому. А далі…