Розділ 26

Я струснула волоссям. Від шоку в мене знову розв'язався язик. Коли-небудь я через нього точно отримаю... 

— Що за маячня, Островський? Яка ще пара? Я не можу бути твоєю парою! 

Марк став майже впритул. Його груди торкнулися моїх, а кубики преса відчутно тиснули на живіт крізь тонку тканину сукні. 

— Можеш. І є, — його голос був тихим, але впевненим, якимсь тваринно-впевненим. — Я відчув це одразу, коли зайшов у магазин, де ти була на підміні. Повір, жоден Дволикий не переплутає ці відчуття. Бо це трапляється лише раз у житті. Ти моя пара, і належиш тепер мені. 

Я істерично засміялася. Сміх вийшов різкий, зухвалий, але радше нервовий, ніж веселий. 

— Марку! Я не можу бути твоєю парою! Я не в зграї, я не перевертень. Я звичайна людина.

Слова сипалися самі, наче автоматично: 

— У нас різні види. Це ж елементарна біологія! Собака не стане паруватися з кішкою, корова не піде до коня. Я ветеринар врешті-решт, я знаю про що кажу! Ти взагалі в курсі, що таке генетичні бар’єри ? То якого ти верзеш?! 

Рука Марка небезпечно пройшлася моєю спиною, наче він хотів стерти мої аргументи дотиком. 

— Насправді, крихітко, абсолютно неважливо, перевертень ти чи людина. Таке іноді трапляється. Людину просто приймають у зграю, і вона стає частиною нашого життя. 

Мій погляд заледенів. 

— І що ти пропонуєш? — слова з гіркотою застрягли в горлі. 

Островський провів пальцем по моїй спині. Від цього легкого руху шкірою побігли мурахи, хоч я й ненавиділа себе за таку реакцію. 

— Все дуже просто, — його голос був хрипким, майже спокушаючим. — Ти збираєш речі і переселяєшся у наше лігво. Райси відразу тебе приймають, і ти живеш зі мною. 

Я закотила очі так, що мало не побачила власний мозок. 

"Я зараз вб’ю цього нахабного мажора" подумки зірвалася я. 

— З якого це дива? — сказала вголос, в’їдливо. — Губу закатай! Я не збираюся жити із тобою, я тобі нічого не винна. Тож, до побачення! Я вертаюсь у Ужгород. Дякую за… незвичайну екскурсію! 

Я вже зробила крок, щоб відійти, але, трясця, я ж знала: цей божевільний так просто не відпустить. 

Він знову втис мене у стіну — ще міцніше, ніж хвилину назад. Його тіло прикувало мене так, що навіть стегнами поворухнути не вийшло. 

Низький голос шепотів просто у вухо: 

— Ніііі, крихітко. Цього ніколи не буде! Ти більше не вирішуватимеш сама, ані де тобі жити, ані з ким. 

Його дихання обпікало мої скроні, а хрипкий голос змушував здригатися, мовби він навмисно грав на моїх нервових закінченнях. 

— Я ніколи не відпущу тебе. 

Я не мала сили кричати. Страх скував усе тіло, я була паралізована. Але стара зухвалість усе ще лізла назовні, як бур’ян крізь асфальт. 

— Вибач, мажорику, — прошепотіла я, стискаючи зуби, — але я не планувала зв’язувати своє життя із фентезійною істотою. Тож знайди собі іншу жертву! 

Здається, він навіть не почув. Його пальці продовжували малювати візерунки по спині, спускаючись все нижче, ледь торкаючись м'якого місця. 

— Ти і є моя жертва, — його голос зривався на гаряче шипіння. — Мій найцікавіший трофей. 

Гаряче дихання впивалося в мою шию, і я зрозуміла — більше не витримаю. 

— Стоп! — мій крик зірвався, наче розпачливий рик загнаного звіра. — Ти, перевертню недороблений! Останній раз тобі кажу: залиш мене у спокої! Я не буду з тобою ані жити, ані мати щось спільне! Відпусти! 

Його рука із силою стисла моє стегно, наче він намагався поставити ще одну кляту мітку. 

— Будеш! Бо я тебе не питатиму! 

— Про що саме ти мене не питатимеш? — я зло виплюнула слова йому прямо в обличчя. 

Його очі палали, але я добила: 

— Вибач, у нас нічого не вийде. Бо я, врешті-решт… НЕ ЗООФІЛКА!