Розділ 24

— Ти! Ти!.. — слова вирвалися з мене похапцем. Дуже хотілося підійти й хряпснути його чимось важким. Я роззирнулася. Ага! Он, біля клумби, садівнича лопата, яку забув прибрати робітник. Я вже уявила, як влуплю йому по голові, та тільки одна обставина вибивала мене з колії: він стояв переді мною у костюмі Адама. 

Я різко відвернулася, червоніючи до самих вух, закрила очі руками:
— Ну стривай, скотино! Зараз ти вдягнешся, і отримаєш у мене по повній! 

Крізь проміжки між пальцями я все ж помітила, як він нахилився до корзини, що стояла на лавочці, витягнув щось темне й натягнув на себе. 

— Леє, вже можеш дивитися, — спокійно мовив. 

Між нами повисла довга, гнітюча пауза, під час якої моє серце грюкало так, що я боялася аби він не почув. 

А тоді… я не витримала. Підбігла й почала гамселити його кулаками, як могла.
— Тварюка! Тварюка! Ненормальний! Це все неправда, неправда, зрозумів? Ти брехун! Це неправда! 

Я відчула, як з очей потекло щось гаряче. 

Він різко перехопив мене і притис до свого міцного оголеного торсу. В мене забрало подих, і я різко почала вириватися штовхаючи його гаряче тіло, яке було в небезпечній близькості до мене. Почала кричати, а коли не вдалося вирватися, тихо заплакала. 

— Тсссс, крихітко. Не плач, чуєш? Все добре, — його голос був низький, хриплий. Великий палець витер мої сльози зі щоки. — Не треба, маленька. 

Його долоня занурилася в моє волосся, і він пригорнув мене ще ближче. Жар від його твердого тіла пронизував мене крізь одяг, і я, при всій своїй істериці, раптом замовкла. Від цієї забороненої близькості я розгубилася ще більше. 

— Поясни! — нарешті видихнула я. — Поясни, що це було! Негайно!
— Леє, крихітко…
— Припини називати мене крихіткою! — я майже закричала. — Що це, твою матір, було?! 

Він нарешті відпустив мене, давши ковток повітря.
— Я відразу сказав тобі правду. Тому й привіз сюди. Це можна було лише показати. 

— Але це безглуздо! — у мене в голові все ще крутилися картини його перетворення. — Марку, я не думала, що ти… що ти тварина! 

Марк різко спохмурнів, його щелепи напружилися.
— Розумію, у тебе шок. Але не називай мене твариною. Я людина, яка може приймати звірину подобу. 

— Ага! — я гірко засміялася. — А ці твої замашки: “Ти моя”, “Ти мені належиш”? Виявляється, це банальні скотські інстинкти! — я навіть сама не помітила, як мій мозок, звиклий до клініки, підкинув професійні терміни. — Територіальна поведінка, як у самця-альфа. Примітивна демонстрація домінування. — я махнула рукою. — Зграєва ієрархія у чистому вигляді. 

Марк криво всміхнувся.
— Обережно, крихітко. Бо я й справді можу відпустити свої інстинкти на волю. Тож не кажи того, що матиме для тебе небажані наслідки. 

До мене повільно почало доходити. Я задихнулася:
— Стривай! Той чоловік, якого роздерли в Боздоші… Це був не дикий звір! Це був перевертень? 

Марк, здається, не поспішав відповісти.
— Так. Це була дволика пантера. 

Всередині мене все похололо.
— Ти ж… ти ж не один такий, правда? Вас багато. Це було… одне із таких створінь? 

Він важко провів рукою по волоссю.
— Звичайно, я не один. Перевертні живуть у зграях. 

Я відразу пригадала слова Лілі, їхню розмову про Стіксів і Райсів, і те, що на тілі загиблого була мітка Райсів.
— Стривай… Ліля теж?.. 

— Ну звичайно. Ліля теж у зграї. Чужаків у нас не тримають, із цим суворо. В Закарпатській області дві зграї: Стікси, їхній альфа Тимур — ти з цим паскудником знайома. І моя зграя — Райси. 

Я скривилася, витираючи долонею щоки.
— Тобто, у Райсів бос — ти? 

— Я, крихітко. І вони мене слухаються. Втім… зараз наш клан на порозі війни, бо Стікси зовсім втратили межу. Їх молодняк постійно йде на провокації. 

Я вже трохи оговталася, та раптом мене накрило нове усвідомлення.
— Стоп! — я вказала пальцем на свою шию. — А це що за нафіг? Якого, ти вкусив мене, падло шерстяне?! 

Марк глянув мені просто у вічі. Його голос був тихим, але по тілу наче пройшла вібрація.
— Це шлюбна мітка, Леє. 

— ЩО?! — я мало не зомліла.