Розділ 23

Твою матір!..
Що це було?!
Ні… не так. Що? Це? Було?! 

Я лежала, наче вичавлена ганчірка, а звір, який ще мить тому тримав мене під собою, раптом… стих. Наче випив заспокійливого. Більше не тиснув, не рвав, не гарчав. Він просто… сидів, дивився на мене жовтими очима, але вже без того несамовитого голоду. 

Я, тремтячи, підняла руку до шиї. Серце калатало, як скажене: я була готова відчути липку теплу кров, рану, сліди від зубів, що глибоко врізались у м’яз. Але пальці намацали… майже нічого. Лише невеличку смужку, яка вже встигла затягнутися. Маленький шрам. 

— Так не буває… — прошепотіла я. 

Рана мала б бути серйозною. Я знала анатомію, я бачила укуси великих котячих у клініці, я лікувала собак після нападу диких тварин — і там завжди була маса крові, розірвані тканини, небезпека інфекції. А тут… ніби хтось відмотав час і прискорив процес загоєння. 

В голові панував хаос. Страх, відчай, а разом із тим — дивна, п’яна безстрашність. Адреналін настільки переповнив мене, що замість тремтіти і волати, я… почала роздивлятися цього хижака. Так, наче він був не загрозою, а дивним пацієнтом, якого щойно привели до мене на прийом. 

Чорна пантера сиділа біля моїх ніг. Здавалось, ще трохи — і вона підставить голову, щоб я почухала їй за вухом. 

— О ні… я божеволію, — прошепотіла я, і, не вірячи собі, присіла ближче. 

Він зреагував. Його очі напівзаплющилися, а хвіст — довгий, важкий, гнучкий — миттю обвив мою талію. Я застигла. І тут… з його горлянки донеслося низьке, вібруюче муркотіння. 

— Але ж… — видихнула я, прикривши обличчя долонею. — Пантери не муркочуть… 

Але цей муркотів. Тільки так, що земля вібрувала. 

Я простягнула руку, — не вірячи, що роблю це, — і торкнулася його загривку. Шерсть була гладка, тепла, пружна. Звір вигнув спину, наче кіт, вдавлюючись у мою долоню, і муркотіння стало ще глибшим. 

«Що це за створіння? — працював мозок у професійному режимі, наче я знову сиділа у ветеринарній клініці. — Якась мутація? Гібрид? Може, генетичний експеримент? Чи просто моя голова не витримала, і це чергові галюцинації після стресу?..» 

Я вловила себе на думці: А раптом у нього сказ? Поведінка хижаків із сказом часто неадекватна — агресія, потім різка зміна на апатію, судоми, надмірна слинотеча… Але цей звір виглядав здоровим. І надто… людяним. 

І тут у мене клацнуло.
Невже це правда? Невже це справді… Марк? 

Я різко відсмикнула руку, серце знову вдарило десь у горло.
— Жеееесть… ні. Цього не може бути. 

Я відскочила від пантери, підхопилася на ноги. Думка була одна: вибратися звідси! Через будинок, через паркан, хоч через підвал — байдуже! Тільки подалі від цього кошмару. 

Та втекти я не встигла. 

Просто на моїх очах чорне тіло хижака почало змінюватися. Шерсть наче розчинилася у повітрі, лапи видовжилися, кістки тріскали, перекручувалися, а силует — зменшувався, трансформувався. Це тривало кілька секунд, але кожна з них була наче вічність. 

І вже за мить на тому самому місці, де секунду тому муркотіла пантера, стояв Марк Островський.
Без подряпин. Зі своїм класичним, спокійним, нахабним виразом обличчя. Тільки трішки...зовсім без одягу! 

Власник клубу «Eclipse».
І, схоже, власник моїх нервів теж.