Розділ 22

Я повільно, дуже повільно повернулася.
І завмерла. 

Серце впало десь у п’яти, бо те, що я побачила перед собою — не мало права на існування. Це було щось таке, що живе лише у книжках і чужих вигадках, а не у реальному світі. 

«Стривай… — панічно блиснула думка. — Та це ж просто сон! Знову я перечитала того любовного фентезі перед сном, от і наснилося! Зараз перевірю». 

Я з усієї сили вщипнула себе за руку.
— Ай! — зойкнула.
Було боляче. Реально боляче. 

Але то були дрібниці порівняно з тим, яка картина відкрилася переді мною:
У трьох метрах від мене стояв справжній хижак. Велетенська чорна пантера. Її шерсть блищала, наче відполірований шовк, жовті очі світилися, мов дві жарини. Важкі лапи, кігті, що виблискували, коли вона пересувала їх по землі… і гарчання. Низьке, глибоке, таке, що йшло не у вуха, а в живіт, стискаючи нутро. 

В шлунку щось різко скоротилося. Тіло охопив тваринний, безсилий страх. Я знала ці реакції — сама бачила, як поводяться загнані звірі, коли зустрічають хижака. Адреналін б’є в кров, але тіло замикає. «Замри, бо виживеш тільки так». Та я була не звір, я була людина, і просто зараз шансів у мене не було. 

— М-м-мматусенько… рррятуйте… — прошепотіла я ледь чутно. 

Спробувала зробити крок назад. Дарма. Хижак відразу уловив рух і… посунув до мене. Не поспіхом, ні — із грайливою манерою ката, який насолоджується страхом жертви. Я знала цей погляд: він не голодний. Він хоче забави. 

Я почала відступати повільно, крок за кроком, намагаючись не бігти, бо знала: це лише підштовхне його. У моїй голові спалахували інстинкти, знання, досвід ветеринара — «не дивися прямо у очі, не повертайся спиною, не роби різких рухів…» Але ніхто й ніколи не готував мене до зустрічі з пантерою сам-на-сам. 

І тут нога перечепилася за щось. Я зойкнула й впала, ударившись ліктем. Хотіла відповзти, та було вже пізно. 

Чорне тіло рухалось безшумно, а очі світилися голодним вогнем. 

Мить - і гарячий подих обпалив шию, шерсть ковзнула по голій руці. Моє тіло напружилось ще сильніше, дихання зірвалося і стало коротким, уривчастим. Схоже, це кінець, бо виходу я не бачила. 

Він здавив мене своєю вагою, притис до землі, забравши кисень. Гарчання з глибини, низьке й загрозливе, вібрувало в кістках. 

Я сіпнулася, намагаючись бодай якось вирватися. Та лапа вп’ялася кігтями в землю поруч із моєю головою, змусивши мене завмерти. Друга — лягла на стегно. Гострі кігті ковзнули по тонкій шкірі, ледь не зачепивши. Він не рвав, але й цього було достатньо, щоб я зрозуміла його натяк: він сильніший, і втечі не буде. 

Його морда нахилилася до шиї. Я застигла, навіть дихати боялася.
Звір глибоко втягнув мій запах, ніби смакував. А тоді… гарячий язик ковзнув під вухом, обпаливши нерви. По тілу пішли мурахи — страх, відчай і щось ще, якесь дивне відчуття, від якого всередині все закрутилося. 

І раптом — удар. Зуби вп’ялися різко, без попередження. Біль спалахнув наче полум’я, і я захлинулася криком. Судомний стогін вирвався з горла, пробиваючи з ніг до голови. 
Я намагалася вирватися, але він тримав мене, не відпускаючи, поки мої схлипування не змішалися з його гарчанням. 

А тоді — відступив. Важко дихав, дивився жовтими очима прямо у мої. 

Я лежала, не в змозі ворухнутися. І… чомусь уже не відчувала того паралізуючого жаху. Було боляче, було страшно, але водночас… наче всередині мене щось перевернулося. Я відчула спустошення, слабкість, і якийсь невидимий, але відчутний для свідомості ланцюг.