Розділ 20

Капучино був ідеальний: ніжна молочна пінка торкалася губи, кава залишала післясмак гіркувато-шоколадної нотки. Але цей затишок зовсім не стирав гострого відчуття, що щось було не так. Ліля, яка спершу так щебетала, тепер старанно ховала очі, і уникала мого погляду. 

— То… — я майже підняла брови, але випередив Марк. Його голос звучав сухо, по-діловому: 

— То про що ти хотіла поговорити? Мені Костя передав. 

Ліля стріпонулася. Ковтнувши каву, і поставивши горнятко, подивилася на брата з тривогою:
— Приходили кур’єри від Стіксів. Вони вимагали зустрічі з тобою… через те звірське вчорашнє вбивство у Боздоші. 

Я різко підняла голову. Усередині щось наче клацнуло, коли я почула про вбивство і про Боздош. 

Марк стиснув кулаки так, що кісточки побіліли:
— Нащо лізуть? Хай займаються цією справою зі свого боку, і не втручаються у наше розслідування. 

Ліля не відводила погляду, говорила тихо, майже шепотом:
— Вони думають, що це зробив один із нас. 

— Що? — очі Марка налилися темрявою. — Вони геть втратили нюх? З якого це дива? 

— У того чоловіка, якого розірвали вчора ввечері, — Ліля ковтнула, — була мітка Райсів. Так вони сказали. Начебто, один зі Стіксів, був оперативником на вчорашній зміні, і бачив це. 

Марк провів рукою по обличчю. 

— Я подумаю, чи погоджуватися на зустріч… Про мітку — вони могли й вигадати. Але якщо це правда… то все серйозно. Дуже серйозно, Лілю. Це означає великі проблеми. 

Я не витримала — слова самі прорвалися назовні: 

— Ви кажете про того чоловіка, якого вчора вбив дикий звір у Боздоші? Про якого сьогодні говорили в новинах? 

Марк повільно повернувся до мене. 

— Тобі траплялася новина про це? 

Відчула, як холод біжить по спині. Руки стали крижаними, чашка в долонях — чужою. 

— Я...бачила те вбивство на власні очі. 

У кімнаті запала гнітюча тиша. Лише цокання годинника відлунювало у просторій вітальні. 

— Ти… бачила? — голос в Марка став шокований. — Ти зараз жартуєш? 

Я похитала головою. Губи тремтіли, але слова рвалися назовні:
— Я йшла з роботи, після операції. Моя клініка — якраз в районі Боздош. Переді мною йшов чоловік, років 40, він дивився в телефон. І раптом на нього напало щось величезне, я лише почула гарчання та побачила яскраві очі, а вже вранці, в новинах було про нього. Від шоку я навіть спочатку думала що мені все це привиділося, але в новинах сказали про дикого звіра, тож я вирішила, що хтось тримав нелегального екзота і тварина втекла від хазяїна. Таке іноді трапляється, бо люди — неадеквати. Хто, при своєму розумі буде тримати, леопарда, наприклад? 

Моє серце гупало так, що я чула його у вухах. 

Ліля схопила мене за руку, її пальці були теплими й заспокійливими:
— Який жах, що ти це бачила! Добре, що з тобою все в порядку! Тримайся ближче до Марка. Він зможе захистити кохану жінку, раптом що. 

Я вирвала руку, майже різко:
— Я не його кохана жінка! Казала вже! 

Але Ліля усміхнулася… якось дивно. 

— Леє, я розумію: ти… 

— Лілю, — перебив Марк. У його голосі звучала залізна нота. — Вибач, але нам із Леєю треба вийти. Є серйозна справа. Йдеш, Леє? 

Він вказав рукою на вихід у внутрішній двір. 

Я встала, абсолютно шокована тим, що Ліля раз по раз кидає дивні натяки на мене і Марка, і тим, що мої спогади з Боздоша враз збіглися з їхніми чудернацькими словами про мітки, угруповання й… когось, хто міг бути причетний. 

Голова гуділа, мов бджолиний вулик. Я не сперечалася. Просто рушила за Марком, бо іншого вибору вже не було.