Розділ 19

Ми в’їхали в розчинені ворота, й машина різко зупинилась, засвистівши гальмівними колодками. 

Марк, як джентльмен, відкрив переді мною дверцята, але я зневажливо проігнорувала його руку й сама ступила на бруківку. Ноги злегка підломилися після дороги, але я встояла. 

Найближчий охоронець, кремезний, мов шафа, з величезними ручиськами, пробасив у рацію:
— Все в порядку, це бос приїхав. 

А тоді, обернувшись до Островського, вклонився головою й промовив:
— Вітаю, Марку Богдановичу! Наші думали, що ви залишитеся сьогодні в місті. 

— Виникли… деякі нюанси, — холодно відповів Марк, кидаючи йому ключі. 

Охоронець ковзнув по мені оцінюючим поглядом. 

— Лілія Богданівна просила передати: коли з’явитеся, то в неї є розмова до вас. 

Марк коротко кивнув.
— Добре, зайду до неї. 

Я ж стояла осторонь і топталася з ноги на ногу. Почувалася надзвичайно незручно: чужа територія, чужі правила. І головне — мій переслідувач тут виявився босом. А я — абсолютно беззахисний гість. Нерви тріпалися, і на язик так і лізли якісь дурні фрази, та я з останніх сил вдавала із себе виховану леді. 

— То що? — Марк упевнено підійшов ближче, ніби між нами не було всієї цієї напруги. — Готова познайомитися з моєю сім’єю? 

Я аж підскочила від цього нахабства.
— Знущаєшся?! Я сюди приїхала отримати відповідь, чому ти мене переслідуєш! Ти сам казав, що це можна тільки показати. Яка ще сім’я? 

Він нахилив голову, і його посмішка на диво, була майже лагідною. 

— Не хвилюйся, строптивице. Я ж не можу не привітатися! Треба зайти бодай на хвильку. Вип’ємо кави, а тоді я виконаю обіцяне. 

Ну чому, чому він виглядав зараз, як милий шкідник, якого, прости матінко, хотілося почухати за вухом? 

Що?? Леє, ти що, збожеволіла?! 

— Йдемо, — кивнув мені запрошуючим жестом, а потім повів за собою довгими просторими коридорами. Що далі ми йшли, то сильніше розкривалася розкіш цього маєтку. Трьохповерховий будинок у скандинавському стилі: світлі стіни, мінімалістичні меблі, великі вікна, розкішні сходи з дерева й скла. Усе пахло дорогим деревом, та ще чимось — свіжістю гірського повітря, яке тут, здавалось, навіть у кімнатах. 

— Кого я бачу! — раптом пролунало з протилежного кінця коридору. — У тебе так швидко скінчилися справи в місті? 

До нас стрімкою ходою наближалася мила дівчина з русявим волоссям, зібраним у вільний хвіст. Вона світилася теплою енергією, поки не помітила мене. Тоді різко спинилася, й на її обличчі з’явилася настороженість. 

— А це… — почала вона, кидаючи погляд на Островського. 

Марк без жодних вагань обійняв її.
— Лілько, познайомся: це Лея. Вона була на вечірці в моєму клубі. Леє, це моя чарівна сестричка, Ліля. 

Я витягнула з себе ввічливу усмішку й простягнула руку.
— Дуже приємно. 

Ліля, на диво, потиснула її щиро й одразу защебетала, немов ми знайомі сто років:
— Ого, яка ти гарна, Леє! А твоє волосся… це ж просто вогняні хвилі! Марку дуже пощастило з тобою! Нарешті в нього з’явилася пара! 

Я ледь не поперхнулася.
— Лілю, ти помиляєшся, — швидко відреагувала я, намагаючись надати голосу грайливої інтонації. — Я не дівчина Марка. Ми випадкові знайомі. Я приїхала сюди в особистій справі. І зустрічатися з ним, прости матінко, точно не планую! 

Запала дивна тиша. Я глянула на дівчину — а вона чомусь старанно уникала мого погляду, вивчаючи підлогу, стіни, все що завгодно, тільки не мене. Її реакція була дивною. 

— Нууу… — нарешті вимовила вона, — подивимося. Далі видно буде. Ти звикнеш. 

Я завмерла.
Звикну? До чого? Це вона зараз про що взагалі? 

— Ліля, я… — почала я, але мене різко перебив Марк: 

— Давайте краще підемо у вітальню. Поліна приготує нам капучино. 

Його сестра кивнула з такою полегкістю, ніби уникнула чогось небажаного.