Розділ 18

Кілометр за кілометром ми віддалялися від Ужгорода, і мене починало потроху підкручувати зсередини. Магазини і будівлі залишилися позаду, місто розтануло у дзеркалі заднього виду, а за вікном — розмиті силуети дерев. Дорога йшла рівно вперед, але чим далі ми їхали, тим менше здавалося, що існує шлях назад. 

— Ви впевнені, що везете мене у безпечне місце? — буркнула я, спіймавши себе на тому, що вже кілька хвилин кусаю нижню губу. — Я думала, ми залишимось у місті! 

Рука Марка розслаблено ковзала по керму, ніби він мчав знайомим маршрутом, який долав десятки разів. Його спокій мене бісив. 

— Вже на “ви”? — він кинув на мене швидкий, хитрий погляд. — Ти ж щойно так зухвало мені “тикала”. Я, між іншим, не проти. Особливо подобається, коли ти поєднуєш звернення на “ти” з моїм ім’ям. 

— Не нахабнійте, — огризнулася я. — Хоча, куди вже нахабніше, ніж ви себе поводите? Невже ваш статус дає право такою самовпевненістю розкидатися? 

Марк тихо засміявся, але сміх його був з присмаком іронії. 

— Якась клішована версія, не знаходиш, Леє? — вимовив він спокійно, ніби смакував моє ім’я. 

Повз миготіли дерева, і їх ставало все більше. Удалині вже маячіли сині обриси гір, мов велетні, що чекали на нас. 

— А хіба ні? — я не здалася. — То, чому ви завдячуєте своїм егоцентризмом? 

Марк трохи напружився, стиснув кермо так, що я помітила, як на його передпліччях окреслилися жили. 

— Крихітко, — його голос став нижчим, небезпечнішим, — я не просто егоїстичний. Я ще й привласнювач. Ба більше, моя самовпевненість мене ніколи не підводила. Якщо я вирішив, що щось належатиме мені, — так воно і є. 

Я зухвало відкинула волосся, хоча серце вже лупило в ребра, наче хотіло вискочити. 

— Я людина, а не шматок м’яса. 

Він скосив на мене погляд, і в кутиках вуст з’явилася тінь посмішки. 

— Ні, Леє. Ти не шматок. Ти — шматочок. Ласий такий. 

Трясця! Я навіть не стала це коментувати. Просто стиснула зуби й відвернулася до вікна. 

Матінко, як же мені набридли ці його розмови! Бо з точки зору нормальної, адекватної людини вони звучали просто як маячня. Ну реально, хто у двадцять першому столітті отак пафосно виражається? І разом з тим, від його слів коліна чомусь трохи тремтіли. Бо щось у його тоні підказувало: він не з тих, хто кидає слова на вітер. І що найгірше — цього разу до його нахабних бажань явно була причетна я. 

Машина підстрибнула на вибоїні. Ми вже їхали по сільській дорозі, від якої неабияк трясло. Довкола — гори та глибокий ліс, у якому, здавалося, щось чатувало. 

— Довго ще? — видихнула я роздратовано, бо ця тряска і невідомість добряче виводили мене з рівноваги. 

Його жовті очі спіймали мій погляд у дзеркалі. 

— Ще зовсім трохи, Леє. І твоє життя ніколи не стане колишнім. 

Я пирхнула, намагаючись заховати нервовий сміх. 

— Звучить надто урочисто. Сподіваюся, причина діставати мене, в тебе, Марк, — я навмисне підкреслила це звернення, — справді вагома. Хоча повірити в це складно. 

Марк криво всміхнувся, і його профіль у світлі панелі здався ще різкішим. 

— Люблю таких характерних дівчаток. 

Я скривилася, відвернулася й пробурмотіла собі під ніс, так тихо, щоб він не почув: 

— А я ненавиджу таких самовпевнених ідіотів. 

Поки я роздратовано відверталася, ми заїхали на якусь приватну зону. Я зрозуміла це, бо ця частина дороги по якій ми їхали, була огороджена парканом, і за нею явно хтось доглядав: кущі і дерева акуратно підстрижені, трава скошена, ніяких бур'янів чи заростей. 

Може це якийсь приватний парк чи заповідник?
Цікаво...