Розділ 17

Дивно… Я пройшла вже з десяток кроків коридором, а Марка так і не побачила. Полегшення прокотилося по тілу теплою хвилею, але, на жаль, разом із ним підкралося й якесь безглузде розчарування. Чого я, власне, чекала від цього зарядженого сталкера? Щоб знову втиснув у стіну й нагодував черговою порцією свого дикого погляду? Я й сама не знала. 

Вийшла надвір, вдихнула вечірнє повітря із присмаком пилюки й бензину. Вже уявляла, як крокую до маршрутної зупинки, і, може, навіть викличу таксі… аж тут: 

— Леє, сідай, підвезу. 

Його голос — упевнений, теплий і трошки насмішкуватий — змусив мене обернутися. Гарний, як з обкладинки плейбою, спирався на дверцята своєї чорної BMW, а футболка, трохи волога після душу, обтягувала м’язи, які стали ще виразнішими через пампінг. 

Я зробила вигляд, що не бачу його, та продовжила йти, дістаючи з сумочки навушники. 

— Зупинись. Негайно. 

Знову! У цьому "зупинись" була якась низька, майже вібруюча нота, від якої хотілося автоматично підкоритися, опустити очі й стати тихою. Але я ж уперта, як осел у спеку. 

— Відчепись! Я зараз поліцію викличу, — пирхнула, різко обернувшись. 

Але Марк якось швидко опинився поруч. Його присутність впритул змушувала серце вистукувати якийсь шалений ритм. Я майже скиглила від напруження, але вдаючи, що мені байдуже, глянула йому прямо у вічі: 

— Будь ласка… Скажи мені. Зізнайся. Що тобі від мене треба? Я вже не можу! Чому ти майже переслідуєш мене, ставиш перед фактами? 

Я підійшла ближче, ніби намагаючись викликати його на відвертість. Голос сам знизився до напівшепоту: 

— Що ти хочеш від мене, Марк? 

Він напружився, і зробив крок назустріч. Простору між нами майже не залишилося. Його очі на мить видали якусь дику реакцію. Руки рвонулися вперед, але зупинилися на півдорозі, ніби він стримував себе. 

— Ти справді хочеш про це дізнатися? Навіть якщо правда тобі не сподобається… або налякає? 

Я знизала плечима, намагаючись приховати, що всередині все вже затремтіло: 

— Що може мене налякати більше, ніж два мажорики Ужгорода, які по черзі кажуть мені, що я належу їм? 

Він криво, небезпечно всміхнувся: 

— Тимур ніколи тебе не отримає. Ніколи. 

І, нахилившись трохи ближче: 

— Але якщо ти хочеш знати правду — ти маєш сісти в мою машину і поїхати зі мною. Туди, куди я тебе повезу. 

Я відступила на крок, перехопивши сумку: 

— Ага, звісно. А далі що? Візьмеш у заручники? Продаси на органи? Так ти, може на цьому і розбагатів? Ні, говори тут. 

Марк провів рукою по волоссю, наче набирався терпіння: 

— Я не можу. Ця правда… надто складна, щоб просто сказати. Її треба показати. Леє, — його погляд потемнів і став таким важким, що хотілося відвести очі, — довірся мені. Я не зроблю тобі нічого поганого. Лише відкрию правду, яку ти так хочеш почути. 

Його голос… оксамитовий, хрипкий, викликав бажання повірити. Можливо, я пошкодую… Але, можливо, ні. 

Я повільно зробила крок до машини. 

— Добре. Але якщо ти мене вб’єш — ти сядеш. Я вже відправила подрузі геолокацію. 

Він усміхнувся куточком губ і відчинив дверцята. Я сіла на м’яке шкіряне сидіння, відчувши запах салону, змішаний із його парфумом. 

— Не передумала? — спитав, коли завів двигун. 

— Тепер ти мене гальмуєш? — пирхнула. — Ну ні, я вже налаштувалася на таємниці. Вези. 

Мотор загарчав, і BMW плавно зірвалася з місця, їдучи вечірнім містом.