Розділ 16

Гарячі струмені душу стікали по моєму тілу, змиваючи піт і втому, але зовсім не вимивали напруження. Серце скажено калатало, з прискореннями, ніби перед стрибком з висоти. Бо я знала: щойно переступлю поріг роздягальні — він буде там. Мій особистий переслідувач із жовтими, як у дикого хижака, очима. І він знову візьме мою уяву в полон, і змушуватиме відчувати дивний клубок тепла та страху десь у районі сонячного сплетіння.

Трясця! Хіба це нормально? Та ні, це ж чистісінький абсурд! Будь-який психолог з блокнотом і в окулярах скаже: “Дівчино, це токсичні емоційні гойдалки, гормональна залежність, аб’юз!” І я сама прекрасно розумію: він аб’юзер, ще й нахабний до нереальності. Хто так робить? Спершу запрошує на вечірку, а потім,  після якоїсь розбірки з бандюком, ставить перед фактом: ти моя. І присвоює, ЖИВУ ЛЮДИНУ, наче я річ!

Він наче сказився!

Але… біда в тому, що мозок кричить “Тікай!”, а тіло зрадницьки згадує, як це було — відчувати його дихання біля вуха. 

Хай йому грець, коли він притискався до мене в залі, і я відчувала його запах і тіло, його хрипкий шепіт, моя свідомість визнавала його привабливим і вмикала якийсь дурний потяг.

Я різко провела вологими руками по розпашілому обличчю, намагаючись стерти не лише вологу, а й оцю дурну слабкість. Нерішуче потягнулася за рушником, витерла тіло короткими різкими рухами, наче могла так витерти і його з голови.

Все, Лея. Стоп. Досить бути жертвою, на яку полюють. Я змушу свій мозок переключитися. Вийду з цієї роздягальні не як налякана мишка, а як нахабна кішка, що сама обирає, кого допустити до себе.

Вдягнула свою легку білу сукню, і потрусила вологими рудими хвилями волосся.

Подивимося, мажоре, що ти зробиш, коли отримаєш моє чітке й самовпевнене “ні” прямо у своє нахабне обличчя.