Розділ 14

Коли адміністраторка просканувала мій абонемент, турнікет клацнув, і я зайшла всередину. В очі одразу кинулося, що сьогодні у тренажерному залі було народу — як на розпродажі в "Епіцентрі" перед святами. Пітні тіла, хекання, глухе грюкання металу. Я навіть трохи засмутилася — всі тренажери зараз зайняті, ще й у чергу не вклинишся. 

Швидко переодягнувшись у свої легінси й топ, я попрямувала до тренажера для жиму ногами лежачи. Але там вже стояла купка бодібілдерок, які викотивши очі, зосереджено видивлялися свої біцепси в дзеркало. Здавалося, ще трохи — і поцілують свої відображення. Вени на їх руках і стегнах випирали так, ніби ще мить — і вони лопнуть. 

Я без зайвих дискусій розвернулася на сто вісімдесят градусів і пішла в інший зал. На гриф штанги начепила по два млинці, а сьогодні, в честь якоїсь дивної внутрішньої бравади, ще й вирішила збільшити з кожної сторони по п’ять кілограмів. 

Стала у стійку, напружила плечі, стягнула штангу на себе. Приготувшись, пішла в присід… і зрозуміла, що назад піднятися буде, м’яко кажучи, складно. Коліна затремтіли, спина не витримувала, і в цей момент я пошкодувала, що не попросила когось підстрахувати. 

Глянула навкруги: навпроти стояв підходящий рятівник — гарний, підкачаний хлопець у шортах і майці. Побачивши, що я застрягла, він швидко підійшов і став за мною, обхопивши двома руками. Його тіло притиснулося до мого так щільно, що забрало весь особистий простір. 

Я, звісно, зніяковіла, але була вдячна, що мене врятували від падіння на підлогу під штангою. Хоча, здається, хлопцю ця ситуація подобалася навіть більше, ніж мені. 

— А ну, відійди від неї! 

Голос ударив, як розряд струму. Низький, хриплуватий, з ноткою, яка змушувала волосся на потилиці стати дибки. 

Мій рятівник здригнувся і обернувся:
— А що, власне, таке? Я просто допомагаю дівчині! 

Почулося глухе, тваринне гарчання. 

— Дивись, щоб тобі самому допомога не знадобилася, — пролунало вже зовсім близько. — Йди звідси. Я сам допоможу СВОЇЙ дівчині! 

Я навіть не мусила дивитися — і так знала, хто це. Мій русявий кошмар. Марк. Він стояв просто перед нами, і від нього знову розходилися ті самі дивні, ледь відчутні вібрації — ніби повітря стало густішим, і ти вже не можеш ні заперечити, ні втекти. 

Хлопець ще секунду поміряв його поглядом, але явно оцінив масштаб проблеми й відступив, пробурмотівши вибачення й зникнувши, наче його й не було. 

А я залишилася з цим… героєм. І з величезним бажанням зарядити йому штангою по голові — так, щоб аж ці його жовті очі закрутилися, як спінери.