Розділ 13

На екрані була поліція і швидка. Жовта стрічка огороджувала місце злочину. Репортерка в червоному пальті, тримала мікрофон, мов щит. Її голос був трохи тремтячим, наче вона намагалася говорити офіційно, але не могла повністю заховати свій страх. Чоловік, років сорока п’яти, був роздертий. Її слова звучали холодно й уривчасто — “мов би напав дикий звір… сліди кігтів… розірвані тканини… поліція не має версій…”  

Я ніби втратила дихання. Схопила чашку двома руками, щоб вона не впала, і втупилася в екран. Спальний район на відео, — це Боздош! Там, де клініка! Те, що сталося…мій шлях додому вчора ввечері… Я проковтнула каву, вона була гірка і вже майже холодна. Мене раптово охопив холод від думки про вчорашнє. Я пригадала ніч, темну вулицю, мокрий асфальт, той звук — гарчання, який прорізав тишу, крик, який раптово стих, наче його хтось вимкнув. І ті очі — великі, хижі, янтарні, що з’явилися з темряви і — ніби — подивилися просто на мене.  

Я точно не вигадала цього. Це був не сон, не міраж. Ті очі були реальні, як і той крик. Я бачила, як те створіння напало на чоловіка — так, на відстані, у темряві, але бачила. А тепер… це підтвердження. Він помер, і був...розірваний?  

Мене кинуло в жар, потім у піт. Я розумію, що багацько чого бачила на практиці — я ветеринар. Я знаю, як виглядає укус пітбуля, як виглядають рани після сутички між двома великими псами. І те, що я бачила тоді — це було зовсім інше. І тепер, коли журналістка сказала ті самі слова, що крутилися в моїй голові — “наче дикий звір” — у мені почала наростати паніка.  

Я намагалася знайти раціональне пояснення. Можливо, хтось знову тримав нелегального екзота вдома. Таке вже бувало — вовки, пуми, навіть левеня якось вилізло з вольєра в котеджному містечку. Люди ідіоти, вони вірять, що якщо звір виріс з ними, то він “майже як собака”. І потім — трагедії. Але… ці очі. Їх не вигадати. У них було щось… несамовите. Людське і звіряче водночас.  

Я відклала чашку, встала, відчула, як коліна трохи тремтять. Серце гупало, мов молоток об двері. Тікати? Залишитись? Розповісти комусь? Я навіть не знала, з чого почати. Треба було привести своє тіло і думки до ладу.

Тож, зібравши речі, я вирішила податися на тренування.

Швидко — занадто швидко, як для мене — я одяглася, схопила сумку і, не озираючись, вийшла на вулицю.