Розділ 12

Будильник заверещав десь поруч із головою. Гучно й настирливо, як завжди. Я, не відкриваючи очей, намацала його рукою і просто жбурнула на підлогу. Він замовк, і я вже подумки святкувала перемогу — адже сьогодні мій вихідний, і вставати зранку я точно не збиралась.  

Я потягнулась, втислась назад у теплу ковдру й щойно зібралась заснути знову, як задзвонив телефон. Першу хвилину я просто лежала, вперто ігноруючи звук. Але дзвінок не припинявся. Хтось був явно надто наполегливий, як для такої ранньої години. Я зітхнула, відкрила одне око, взяла телефон і піднесла до вуха.  

— Привіт, подружко! Ти що там спиш? — у трубці заливисто защебетала Тамара.  

— Томко, — хрипло сказала я, — що тобі треба? Чого ти дзвониш так рано? Я ж просила… Ти ж знаєш, я — сова, я тільки вночі оживаю, вранці — я овоч!  

— Леє, вибач, будь ласка, — одразу почала вона. — Я просто переживала за тебе дуже, після тої вечірки в клубі. Вийшла ненадовго носика попудрити — а тебе вже і слід простиг. Шукала-шукала, — ніде тебе не було. Тоді дзвонила не один раз, але ж ти і телефон не брала! 

— Я забула вимкнути беззвучний режим, — зітхнула я. — А з клубу пропала, бо два йолопи почали чіплятися до мене. Все в порядку, не хвилюйся! 

— Я рада, що нарешті додзвонилася до тебе! — полегшено вигукнула Тамара. — Добре, тоді відсипайся. Пізніше зустрінемося. 

Ага...відіспешся тут, після таких вигуків. Я натиснула «завершити», кинула телефон десь на край ліжка, ще трохи полежала в тиші, намагаючись морально змиритися з фактом, що вихідного вже не буде. Потім намацала тапки, просунула в них ноги й підвелась. Повільно. Дуже повільно.  

Йти на кухню було неважко — тіло рухалося за інерцією. Очі майже не відкривались. Я натиснула на кнопку чайника, витягнула чашку з полиці. Кинула туди ложку кави й цукор. Щоденне ранкове виживання. Хотілось якогось дива, але поки вистачить і гарячого розчинного напою.  

Повільно п’ючи каву, я сиділа за столом, втупившись у телефон, мов у якір, що не дає потонути у ранковій млявості. Кожен ковток був теплим, міцним порятунком від напівсну. Інстаграм показував мені все той самий світ — ідеальні сніданки, усміхнені обличчя, дівчата в піжамах, що танцюють у ритм з музикою, тренди, які я, якщо чесно, вже не завжди встигала наздоганяти. Я гортала стрічку автоматично, з байдужістю, яка приходить, коли тіло ще не встигло ввімкнутись у день, але мозок уже починає прокидатися.
Після пари тупих мемів про котів, я, майже не усвідомлюючи, перемкнулася на Телеграм — у мене там були канали з новинами, і я звикла перевіряти, чи не сталося чогось важливого. Начебто, все як зазвичай — нудно. На кілька годин вимкнуть світло у Північному районі, десь прорвало трубу, десь затримали водія напідпитку. Але цього разу відео з темною міткою “НАДЗВИЧАЙНЕ” притягнуло мій погляд, як магнітом. Я увімкнула його, і ледве не випустила чашку з рук.