Розділ 11

Моя рука вже нила від напруги, але зупинятись не можна було — рана в тваринки була глибока, рвана, як шматок тканини, і якщо не стягну вчасно — лапа піде під ампутацію. А я собі цього не пробачу.  

Нитка тягнулась і була неприємно слизькою. Ще один шов. І ще.
Позіхнула б, але в масці якось не зручно. 

— Дай тримач, — простягнула руку і взяла інструмент. Асистентка нервувала — це було  видно по очах, які бігали, як у героя хоррор-фільму. 

— Все добре. Будь ласка, дихай глибше — зараз вже закінчимо.  

Собака під наркозом дихав рівно. Його привезли пізно ввечері, з порізаною лапою, та крововтратою. Але він був міцний, він викарабкається. 

Затягнула останній вузол, перевірила кровотік, промила та наклала пов’язку. Ми його витягнемо.  

— Все. Дай ще антибіотик. Нехай відходить, тільки не залишай сама. Якщо почне судомити — клич Андрія, він буде за двадцять хвилин.  

Зняла рукавички — повільно, по одному пальцю, ніби здирала шкіру. Потім халат — липкий, як друга шкіра, після двох годин стояння без руху. Маску зірвала майже з люттю: ніс сплюснутий, щоки мокрі, вуха затиснуті — ну нарешті! 

До кабінету, дійшла мов тінь — навіть не відчувала, як ступаю. В голові тиша, в тілі втома, яка вже не гула, а просто розливалася тілом. 

 Швидко випила огидну каву з апарату, і звичним рухом поставила чашку на стіл, зняла з гачка сумку, застібнула блискавку, перевірила, чи ключі в кишені.  

Світло в кабінеті вимкнула автоматично — як завжди. Пальці натиснули код на дверях, потім зачинили замок. Все, мій день закінчився.  

На вулиці було волого. Пахло озоном і асфальтом, як після довгої зливи. Я просто йшла. Мріяла про теплий душ, про ліжко, про те, що завтра нарешті мій законний вихідний.  

Кроків за тридцять попереду йшов якийсь чоловік — спокійно, з телефоном у руці. Я навіть не звернула б на нього увагу, якби не…  

Я спершу не зрозуміла, що це був за звук.  

Короткий, приглушений, ніби щось затулило рот. Не зовсім крик, не зовсім хрип. Просто щось неправильне. Потім різкий рух. Чоловік впав на коліна, і в ту ж мить на нього налетіло щось — темне, важке, дуже швидке.  

Я зупинилась.  

Мені дууже хотілося думати, що це собака. Великий. Дуже великий. Але я бачила собак. І це… це було щось інше.  

Щось із занадто довгими кінцівками. І воно не гавкало, воно гарчало. Глухо, низько. Так, як жодна домашня тварина не може.  

Моє тіло зреагувало дивно. Я мала закричати, мала бігти! Але ноги просто... не рухались. Як-от у тих прикладах — бий/біжи/завмри. Секунда, потім ще одна. Горло ніби звело судомою. Я стояла, зціпивши пальці в ремінці сумки, як ніби від того залежало моє життя.  

Чоловік важко пручався. Я чула, як він хрипить, чула, як щось хрускотить, але стояла без руху.  

І тільки коли темна маса різко повернулась у мій бік, я нарешті змогла вдихнути.  

Я побачила їх.

Очі.  

Великі, нереальні, жовті, з вузькими зіницями. Вони світились. Вони… дивились просто на мене.  

Я розвернулась так різко, що ледь не впала. Почала бігти. Туди, де ближче дорога, де машини, де можуть бути люди. Де хоч щось знайоме.  

Я бігла, не обертаючись. Звук власних кроків здавався оглушливим. Мені було страшно — не так, як у фільмах, не з криком, не з панікою, а з якимось глибоким, тваринним жахом, що лізе під шкіру і тримає за хребет.  

Я не до кінця розуміла, що бачила. Можливо, мозок просто зламався від втоми.  

Але я знала одне: ті очі я точно не забуду ніколи.