Розділ 10

Кав’ярня була майже порожня — лише кілька студентів у навушниках і літня пара біля вікна. Ми з Марком сиділи у відокремленому куточку, і від цього, атмосфера була ще більш напруженою.  

Від його погляду мені було незручно. Він просто сидів і дивився на мене, наче вивчав, а я робила вигляд, що мене це не зачіпає. Але зачіпало. І як.  

— Ми так сидимо вже хвилин п’ять, — нарешті не витримала я. — Що вам від мене треба? Я вже тисячу разів пожалкувала, що погодилася прийти на вашу вечірку. Мало того, що ви бандюган, так ви ще й переслідуєте мене!  

Марк холодно і впевнено всміхнувся:  

— Як би тобі сказати? Маю погану новину: ти, крихітко, опинилася між двох вогнів. І тепер, ти будеш належати або мені, або Тимуру. Власне, мені. І це не обговорюється.  

Я зареготала — голосно, з викликом, так, щоб почули студенти за сусіднім столиком:  

— А ви завжди в громадських місцях бовкаєте нісенітниці? Як ви, із вашим набором клітин у голові, взагалі змогли заволодіти такими статками?  

Я витримала театральну паузу, ковтнула капучино й продовжила:  

— Я вже сказала вашому пришелепкуватому другові, що я — нічия. На цьому розмову закінчено.  

Я хотіла встати, але відчула, як мою руку обхопили — міцно, наче залізними кільцями.  

Очі Марка блиснули жовтим вогнем. Це було не метафорично — у цьому погляді було щось хижо-звіряче, і мені раптом стало трохи… моторошно.  

— Не думай, Леє, що ти розумніша за всіх, — його голос знизився, став глухим і майже рикаючим. — Можливо, ти думаєш що я зараз жартую, але повір, особи, які тобою зацікавилися, це не вантажники з “АТБ”. Тимур не зупиниться ні перед чим. І якщо ти думаєш, що він просто відстане — то ні. Він викраде тебе й сховає там, де ніхто і ніколи не знайде.  

Від його слів по спині пробігли холодні мурахи. І хоч я хотіла відмахнутися, сказати, що він переграє, частинка мене запанікувала: а якщо він не бреше?  

— Що ви маєте на увазі? Навіщо я вам, або йому здалася? — спитала я, і язик нервово ковзнув по губах.  

Марк помітив цей рух і на мить напружився — так, що повітря між нами стало густішим.  

— Навіщо - скоро дізнаєшся. Та середовище, у яке ти влізла, — це могутні люди. І від них не втечеш, просто поїхавши з міста. Такі як ми, мають неабиякий нюх. І ти мусиш обирати найменше із зол: я або він. Хоча ні… — він нахилився ближче, його голос задзвенів металом. — Ніякого вибору. Бо ти — моя.  

Останні слова він майже прогарчав, і це вивело мене з рівноваги.
Його самовпевненість неймовірно бісила.  

— Гмм… — я скривилася. — Дайте подумати… Я обираю його!  

Слова вилетіли, перш ніж я встигла їх зупинити. І вже за секунду я пошкодувала. Бо Марк змінився на очах — у його погляді спалахнула небезпечна лють, яка не потребувала слів.  

Я озирнулася навколо, шукаючи хоча б офіціанта, але наша зона була відокремлена, а решта відвідувачів — занадто зайняті своїми телефонами, щоб звернути увагу.  

Марк різко підвівся і в наступну мить притис мене до себе. Його тіло було твердим, а обличчя було так близько, що я бачила кожну тінь від вій. В очах — той самий жовтий вогонь, наче там за райдужками сидів хижак.  

— Не грай зі мною, дівчинко, — його голос став тихим, але від цього ще страшнішим. — Якщо опинилася в ситуації, де тебе ніхто не питає, адаптовуйся. Іншої поради в мене немає.  

Він ковзнув поглядом до моїх губ. І я подумала, що зараз він мене поцілує. І найгірше було те, що я цього зовсім трохи...але чекала. Я — кончена, так? Байдуже. Я чекала. Але він не поцілував.  

Лише стиснув моє плече так, що я мало не застогнала від болю, і, відпустивши, кинув:  

— Я подзвоню тобі, або знайду іншим способом. Це все, що на теперішній момент тобі потрібно знати.  

А потім розвернувся й пішов, залишивши мене серед запаху кави, з адреналіновим присмаком в роті. Прикольні жарти у цих багатіїв, я оцінила! Це ж був жарт, так?