Розділ 9

Я сперлася ліктями на стійку рецепції, підперла щоку рукою і з насолодою сьорбала капучино, поки Влада — наша всевидюча й усезнаюча адміністраторка — теревенила без паузи.  

— Уявляєш, — її очі горіли обуренням, — ця дама почала верещати, що ми маємо заплатити за те, що зіпсували стрижку її чіхуахуа!  

Я підняла брову, ковтнула кави й з удаваною серйозністю поцікавилася:  

— Та невже?  

Влада артистично змахнула рукою, ледь не проливши свій латте:  

— Ага! Типу ми маємо оплатити грумера її бідолашній Еммі, та ще й компенсувати моральну шкоду за те, що їй доведеться ганьбитися, вигулюючи собаку із зеленкою на морді.  

Я скривилася так, ніби сама ту зеленку ковтнула:  

— Тобто… мало того, що ми врятували її Еммі життя, мало того, що ми вислуховували її істерики, які тільки заважали нам працювати, ми ще й повинні їй платити? Та це вона повинна нам компенсувати моральну шкоду від її присутності! Капець!  

Влада вже хотіла щось додати, але в цей момент двері з характерним скреготом відчинилися. Ми обидві відразу замовкли.  

У Влади вмить обличчя витягнулося як кабачок. Щойно це була бойова подруга, з якою ми обговорювали робочі негаразди, а тепер — медовий голос, солодкий, як цукрова вата:  

— Пане Островський? Вітаємо вас у нашій клініці "Trusted Paws"! Чим можу допомогти?  

Від її слів мені стало фізично погано. Це що, жарт такий? Повільно повертаю голову — і, звісно ж, бачу його. Цей нахабний мажор, Марк Островський, стоїть просто біля рецепції клініки, де я працюю.  

Що за рок? Чим я так нагрішила?  

Він ковзнув по мені поглядом, а потім на мить переключився на Владу:  

— Дякую, пані… Владо. Я хотів би залишитися наодинці з пані Леєю.  

Влада моргнула, розгубилася:  

— Лея? То вам потрібен хірург? Звісно, можете пройти з нею в кабінет або я залишу вас. У нас найкращі хірурги. Зробити вам каву?  

Я схрестила руки на грудях, задрала підборіддя й подивилася йому просто в очі:  

— Ні, Владо. Ніякої кави йому не треба! Пан вже йде, і розмовляти з ним я ні про що не буду!  

Влада округлила очі і почала сигналити мені поглядом.  

— Звісно ж, Лея жартує! — поспішила вона виправитися, знову вмикаючи медовий тон. — Таким клієнтам, як ви, пане Островський, у нас завжди раді!  

— Ні, вам тут не раді! — випалила я, не відводячи погляду від Марка. — Забирайтеся геть!  

Влада ледь не знепритомніла від моїх слів.  

— Леє, що ти…  

Марк кивнув у її бік, навіть не глянувши на неї:  

— Владо, просто залиште нас.  

В його голосі була та сама владна, непохитна інтонація, яка змушує людей підкорятися, навіть якщо вони не хочуть. І Владу, схоже, справді здуло вітром — вона миттєво зникла в глибині клініки.  

Тепер ми залишилися вдвох.  

— Ну, і що вам треба? — холодно запитала я, навіть не намагаючись приховати зневагу.  

Він майже привітно всміхнувся:  

— Я просто хочу з тобою поговорити.  

— Ага! — пирхнула я. — Нізащо. Тож досить ганьбити мене на моєму робочому місці і псувати мені репутацію.  

— Я не хочу тебе ганьбити, — м’яко промовив він, — я просто хочу поговорити. Повір, для тебе це теж важливо. І це займе не більше п’ятнадцяти хвилин.  

Я завагалася. Прямо фізично відчувала, як мозок зважує: якщо й далі гнатиму його, то, хтозна, що він утне далі. Піде до директора, поскаржиться — і мене звільнять. Кому повірять? Приїжджій ветеринарці чи відомому на весь Ужгород багатію?  

— Добре, — видихнула я. — Але швидко. І не тут.  

Марк поправив волосся вже знайомим жестом — і, чомусь, від цього в мене в животі стиснулося.  

— Це вже інша розмова. Тут за рогом є непогана кав’ярня.