Розділ 8

Я зібрала в кулак руку, що горіла після удару, і, не дивлячись назад, гордою, рівною ходою пішла геть. Підборами — тук-тук-тук — відбиваючи ритм моєї люті.
За спиною почувся хрипкий, насмішкуватий сміх — низький, густий, такий, що пробирає до кісток. Ледь я зробила ще крок, як двоє здоровенних амбалів, пройшли повз мене і стали щільною стіною, перегородивши шлях.  

Обурення підскочило до горла, і я різко розвернулася — прямо в бік пана Островського, який вже неквапно, але впевнено наближався. Його хода була розслаблена, майже вальяжна, але кожен рух видавав у ньому хижака, що не поспішає, бо знає — здобич нікуди не дінеться.  

— А ти з характером, крихітко! — його очі блиснули. — Але нікуди ти вночі сама не підеш.  

Він дістав з кишені ключі, натиснув на брелок, і чорний BMW XM, що стояв поряд, замиготів фарами та видав тихий звук.  

— Сідай у машину.  

Я не витримала і розсміялася — коротко, різко, з тією нервовою ноткою, що межує зі злістю.  

— Ти, маніяку недороблений, бандит ненормальний! — майже прокричала я. — Серйозно вважаєш, що я сяду до тебе в тачку? Ага, тримай кишеню ширше!  

Я пирхнула, але обличчя чоловіка різко потемніло. Його щелепи напружилися.  

— Я зараз буду кричати! — попередила я, хоча й розуміла, наскільки це безглуздо.  

Марк повільно, холодно всміхнувся, і від цієї посмішки в животі стало крижано.  

— Я не питав, що ти збираєшся робити, — його голос став глухим, але в ньому з’явилася якась дивна вібрація, що змусила мою шкіру покритися мурахами. — Ти не знаєш, хто мої суперники і що вони можуть зробити тобі. Навіть не уявляєш, скільки їх навколо… і всі чатують. Ти зараз же сядеш у машину — без пручань.  

Його погляд притискав, як важка рука на потилиці, змушуючи опустити очі. Мій подих став рваним.  

Один із його охоронців без зайвих слів відчинив дверцята.  

А що мені залишалося? Порожня вулиця, темрява, я одна проти трьох. Якщо захочуть щось зробити — ніхто не завадить. Холодно проковтнувши образу, я зітхнула й сіла всередину.  

— Розумна дівчинка, — хмикнув Марк, влаштовуючись поруч.  

Від його слів у мене сіпнулося око, але я промовчала. Всю дорогу я сиділа, втиснувшись у дверцята, максимально віддаляючись від нього, і намагалася не зустрічатися поглядом із дзеркалом заднього виду, в якому час від часу спалахували його уважні, вивчаючі очі.  

Місто за вікном вже не вирувало, як кілька годин тому. Неон миготів рідко, дороги здавалися неприродно порожніми.  

Коли я нарешті назвала адресу, язик так і свербів вилаяти цю скотину в чоловічій подобі у обличчя. Але я зціпила зуби.  

Машина плавно зупинилася. Один із охоронців миттєво відчинив двері. Я ступила на асфальт і глибоко вдихнула, ніби вперше за вечір отримала доступ до свіжого повітря.  

— Спокійної ночі, крихітко, — голос Марка пролунав за спиною, розтягуючи слова, наче він смакував їх.  

— Сподіваюся, я більше ніколи тебе не побачу! — різко кинула я через плече.  

Він неквапно поправив волосся.  

— Е ні, дівчинко, ми побачимося ще не раз. Гарних снів.  

Відповідати щось цьому зухвалому ідіоту — забагато честі. Я лише фиркнула і, розвернувшись на підборах, швидко попрямувала до під’їзду. Ключ ковзнув у замкову щілину, двері тихо зачинилися за моєю спиною… але навіть за стіною я все ще відчувала на собі його погляд — пильний, важкий, ніби він і зараз тримає мене в своїх руках.