Розділ 6

Він тягнув мене так, що я ледь встигала пересувати підборами, щоб не злетіти носом уперед. Підбори ковзали по тротуару, а я, немов маріонетка в чужих руках, спотикалася й захлиналася коротким подихом. Нічне повітря за клубом було прохолодним.  

Ми звернули за ріг будівлі, де гул музики стих, і в тіні брудного цегляного фасаду, цей орангутанг різко розвернув мене й притис спиною до холодної стіни. Цегла вп’ялася в лопатки, відчуття було різке й неприємне.  

— Цікаво… — його голос став тихим, але тягучим, ніби він смакував кожне слово. — Чим ти привабила цього недоумка? Своїм ляльковим обличчям чи тут ще щось…  

Він нахилився так близько, що я відчула шорсткість його щетини, коли він торкнувся носом моєї ключиці. Глибоко вдихнув.  

— Хай там як… — він примружився, ніби розглядав дичину. — А ти неймовірно пахнеш.  

Його очі вп'ялися в мої — темні, важкі, з якоюсь хижою іскрою, від якої по шкірі побіг холод. Я раптом відчула себе зайцем під прицілом вовка.  

Спробувала вирватися, але він загарчав низько, наче тварина, і притис мене ще сильніше, так що ребра занили від тиску.  

— Ти не дістанешся тому ідіоту, — його слова були наче крижаний вирок. — Будеш МОЯ.  

— Ви що, подуріли? — нарешті вирвалося з мене, разом з нервовим тремтінням. — Бандити тупоголові! Відпусти негайно, я нічия! Ні-чи-я! Зрозуміло? Не його і не твоя — я сама своя! Прибери свої брудні лапи, пес!  

Ой матінко, що я мелю?! — мозок з жахом намагався мене зупинити. — Він же мене зараз пристрелить! Він же бандюган. Ой леле!  

Тимур повільно розтягнув губи у посмішці, в якій було більше загрози, ніж веселощів.  

— Оуу, я не песик, лялечко, — його голос загострився як лезо. — Я котик. Щоправда, не домашній. Можу подряпати.  

Він нахилився ще ближче, так що наші носи майже торкнулися. Його подих був гарячим і дивно важким, ніби він вплітав у повітря щось, що змушувало серце битися швидше.  

— Тому… — повільно провів поглядом по моїх губах і знову в очі. — Обережно зі словами.  

І тут вона знову накрила мене — та сама важка, невидима аура. Вона давила, стискала зсередини, змушувала хотіти опустити очі, зламатися. Мій інстинкт кричав, щоб я перестала пручатися. Це було, як спроба стояти на ногах під вагою води, що тягне тебе на дно.  

Я вже відкрила рот, щоб… навіть не знаю — крикнути чи благати, але раптом він дивно примружився, глянув на мене так, ніби щось почув чи відчув, і — різко відступив.  

— Ходімо, — кинув він через плече своїм двом хлопакам.  

І пішов. Просто розвернувся і рушив у темряву, не обертаючись. Його охоронці кинули на мене швидкі, майже жалісливі погляди й поспішили за ним.  

Я стояла притиснута до стіни, дихаючи уривчасто, і тільки тепер відчула, як тремтять руки. Десь позаду, на виході з клубу, я почула швидкі кроки…