Розділ 5

— Ти, вилупку, відпусти дівчину! — гучний, розлючений голос прорізав музику так, що я злякалася ще більше.  

Натовп перед нами заколихався й почав розступатися. Прожектори освітили фігуру, що вийшла з темряви — Марк Островський власною персоною. Очі палахкотіли холодним вогнем, щелепи були стиснуті так, що я навіть на відстані відчула його лють. Він йшов упевнено, розраховуючи кожен крок, наче мисливець, який уже оцінив, як саме візьме здобич.  

— Хіба Тимур колись відмовлявся від такого солоденького десерту? — протягнув чоловік, який тримав мене. Його пальці вп’ялися в мою талію ще сильніше, і я мимоволі скривилася від болю. — А що таке? Це що, твоя лялечка?  

Я відчула, як м’язи Марка напружилися, навіть попри відстань між нами.  

— Якщо ти не зрозумів, Тимуре, — його голос став низьким і загрозливим, — ти підписав собі вирок, потрапивши на нашу територію. Відпусти Лею.  

Моє серце забилося ще швидше. Наша територія? Що за маячня? Вони що, коти, які мітять двори?  

Тимур розслаблено усміхнувся, але притис мене до себе так, що відчувалося кожне напруження його тіла.  

— Лея? То ти навіть ім’я цієї цукерочки знаєш? — він зухвало кинув погляд на Марка. — Двоє новеньких з моєї зграї не зкумекали, що це твій клуб, і прийшли сюди. Я за ними.  

Це що, якийсь прикол? Матінко, вони що, бандити?  

Марк зробив крок уперед. Аура навколо нього стала настільки важкою, що люди навколо почали відступати ще далі.  

— Якщо вони прийшли сюди, їм кінець. Це була домовленість, і ти її знаєш.  

З натовпу виділилося з десяток здоровезних качків, схожих на охоронців або бійців. Вони майже непомітно зімкнулись навколо нас.  

— Е-е, ні, не так швидко, — в голосі Тимура забриніла насмішка. — Якщо хочеш, щоб твоя лялечка була в порядку, ти нас тихенько випустиш. І ми спокійно розійдемося. Якщо ж ні…  

Я, нарешті, знайшла в собі голос:  

— Я не його лялечка! — я різко смикнулася, але він лише сильніше втис мене в себе. — Відпусти! Не маю до нього жодного стосунку! Він просто… просто купив у мене листівки! Ваші розбірки мене не стосуються!  

Тимур нахилився ближче, і його сміх був настільки низьким і хижим, що в мене по спині пробігли мурахи.  

— Ти не знаєш, хто він, правда? Дурненька… — його голос став шовковим, але від того ще небезпечнішим. — Якщо ви зустрілися вдруге, він тебе вже не відпустить. Як би ти не хотіла. І, знаєш… я б теж не відпустив.  

Марк загарчав — справжнім, тваринним звуком, який неможливо було пояснити.  

— Негайно відпусти її! Забирайся зараз же, поки ти і твої хлопці не втратили кінцівки.  

Тимур шепнув мені на вухо так тихо, що це було майже інтимно:  

— Бачила? Він уже відмовляється від своїх незмінних принципів заради тебе… Цікаво.  

Потім гучніше, вже Марку:  

— Я беру її з собою. Відпущу, коли ми відійдемо від клубу.  

Марк заскреготав зубами:  

— Якщо ти думаєш, що я здатен порушити своє слово…  

— Це буде лише страховка, — Тимур вдав, що заспокоює. — Не бійся, лялечко, я не скривджу тебе.  

І, не відводячи від Марка погляду, він гукнув двом хлопцям, що стояли поруч, ніби вичікуючи команди. Їхні обличчя були винуваті, а я до цього навіть не помітила їхньої присутності.  

— Ви двоє! — його голос хльоснув, як батіг. — Марш за мною! Ворушіть батонами, молокососи!  

Вони кивнули і рушили вперед. Тимур не відпускав мене ні на секунду, тягнучи крізь натовп до виходу, а я відчувала, як на потилиці палить погляд Марка… І, клянусь, у тому погляді було щось більше, ніж просто злість.